7 січня 1927 р. Литвинов у бесіді з німецьким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау висловив велике занепокоєння «букетом» викриттів в англійській і німецькій пресі. Через Крестинського він запропонував спільні «паралельні дії урядів обох країн із протистоянням "натиску вільної преси"». Але Штреземан, якому Крестинський виклав радянські пропозиції, погодився з необхідністю координації діяльності у майбутньому, вказав на проблематичність повного заперечення військових контактів. І дійсно, про співробітництво знала й безпосередньо брала в ньому участь така велика кількість людей в СРСР і в Німеччині, що заперечувати його було б несолідно1. У німців тому й виникла ідея певною мірою «легалізувати» військове співробітництво. До того ж така легалізація досить вдало вписувалась у рамки «повернення» Німеччини у світову політику, причому Берлін «вбивав одразу двох зайців». По-перше, коли він визнає факт співробітництва, він продемонструє свою лояльність і відкритість по відношенню до Заходу, що об'єктивно вселяло довіру й повагу до його зовнішньої політики, а по- друге, це визнання було для Заходу серйозною пересторогою про те, що у Німеччини в особі СРСР є солідний союзник, з яким у неї налагоджено міцні зв'язки.
Впродовж січня —лютого 1927 р. урядові кола Німеччини готувались до цього кроку — представники важливих міністерств військових і закордонних справ провели декілька таємних нарад. На одній з них — 24 січня — за участю статс-секретаря МЗС Шуберта, завідувача відділу східноєвропейської агентури МЗС Дірксена, нового начальника генштабу генерала Ветцеля і керівника «Зондер- групи Р» («Вогру») майора Фішера відбулась «інвентаризація військово-технічних контактів». Військові назвали ті галузі, у яких у військового співробітництва може бути майбутнє. Це льотна й танкова «приватні» школи, які фінансуються військовим міністерством, проведення в СРСР наукових дослідів з використанням ОР і обмін військовим досвідом (обопільні візити офіцерів генштабу обох армій та їх участь у маневрах і навчаннях). Дуже переконливим у своїх доказах був Ветцель. Він говорив, що радянська сторона, очевидно, була дуже зацікавлена у продовженні військових відносин, сподіваючись підучитися у рейхсверу. Якщо б Москва побачила, що Берлін згортає військове співробітництво, то вона миттєво звернулась би за аналогічною допомогою до Франції або іншої держави. Таким чином, Берлін безповоротно втратив би ті політичні дивіденди, які він отримував від військового співробітництва з СРСР[179].
Між тим «Форвертс» 17 лютого опублікував ще одну статтю — «Бюджет рейхсверу на обговоренні комітету» про обговорення питань військового співробітництва у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу. До того ж кількома днями раніше, 12 лютого 1927 р., польська газета «Кур'єр Варшавський» повідомила про втечу за кордон радянського льотчика Кліма, який також розповів про деякі сторони німецько-радянських військових зв'язків[180].
У таких умовах німецький уряд був змушений, не гаючись, зробити у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу офіційну заяву стосовно фактів військового співробітництва рейхсверу з Червоною армією. Ні зусилля Лит- винова спонукати німецьку сторону відмовитись від цього кроку, ні рекомендації Брокдорфа-Ранцау не змогли нічого змінити: 23 лютого 1927 р. військовий міністр Гесс- лер зачитав відповідну заяву. У ній було викладено причини, які спонукали німецький уряд на початку 1920-х років піти на військово-технічні контакти з СРСР, а також про ті труднощі, що виникли потім. Саме вони змусили розірвати всі договори, які були укладені німецькими військово-промисловими фірмами з радянською стороною. Під кінець заяви Гесслер закликав усіх учасників засідання комітету до суворого дотримання таємності відносно зробленої ним заяви. Під час дискусії Вірту й Шуберту вдалося вивести обговорення питання на весь комплекс німецько-радянських відносин. До того ж Шу- берт повідомив, що збереження досягнутого рівня стосунків з СРСР є основою всієї політики Німеччини. Хільгер, радник німецького посольства у Москві в 1922— 1941 рр., писав у своїх спогадах, що, незважаючи на викриття, «Берлін і не думав припиняти колишню політику». Більш того, «усі, починаючи зі Штреземена, були сповнені рішучості не тільки в тому самому обсязі продовжувати військове співробітництво, а й інтенсифікувати його»[181].