З урахуванням зростаючих навантажень німці проводили відповідний відбір і послідовне омолодження кадрів (ветерани війни — діючі офіцери, — а потім, з 1928 р., і випускники шкіл). Під час перебування в СРСР офіцери виключалися зі списків рейхсверу і поновлювалися на службі тільки після повернення. Збереженню таємниці надавали великого значення. Наприклад, труни з тілами німецьких льотчиків, які розбилися під час аварії або інших нещасних випадків, упаковували у ящики з написом «Деталі машин» і переправляли в Німеччину через Штеттінський порт за допомогою декількох посвячених у цю таємницю митників.
31 грудня 1926 р. заступник голови РВР СРСР Уншліхт у записці Політбюро ЦК РКП(б), а також Сталіну повідомляв, що в Липецьку до цього часу тренування на винищувачах пройшли 16 військових пілотів, технічну підготовку — 45 авіамеханіків і до 40 висококваліфікованих робітників. Уншліхт відзначив також плюси функціонування авіашкіл. А саме: у першу чергу виділив підготовку й удосконалення льотних і технічних кадрів, засвоєння нових технічних прийомів для різних видів авіації, можливість вже у 1927 р. «налагодити спільну роботу із стройовими частинами», а також завдяки участі радянських представників у проведенні випробувань зброї, літаків, фото, радіо та інших допоміжних служб «бути у курсі новітніх технічних удосконалень»[189].
Школа почала набирати обертів з кінця 1927 р., коли в цілому було завершено її обладнання (близько 80 літаків, 213 кулеметів, 19 автомобілів, 2 радіостанції на січень 1929 р.). Відповідно збільшувалася і зацікавленість радянської сторони, про іцо свідчить «довідка про Липецьк» начальника Розвідувального управління Берзіна наркому Ворошилову, яка була написана у січні 1929 р.2.
Згідно з довідкою, в Липецьку перебувало 59 голландських «Фоккерів» (Д-ХІІІ, Д-7, Д-16); 7 німецьких «Хейн- келів» (ХД-40, 17); 6 «Альбатросів» (Л-76); 3 «Юнкерси» (А-20/35, Ф-13, К-47); 1 «Дорньс Меркурі», «Ромбах Ро- ланду» і 3 пари аеросаней. Такий набір авіаційних моделей був невипадковий. У 1930 році «Фоккер Д-16» був визнаний найкращим винищувачем світу, а «Юнкере К-47» посідав друге місце[190].
Доставлені на Липецький аеродром літаки призначались для випробування у повітрі за усіма аеродинамічними і льотнотактичними нормативами. Загін був забезпечений і своїм автотранспортом — понад 20 машин було перевезено з Німеччини.
В основі льотного навчання була закладена чотирикур- сова програма, по 2 — 3 тижні кожен курс. Перерва між курсами становила 1 тиждень. Весь навчальний цикл припадав тільки на літній час. Зимою постійний склад школи значно скорочувався. Весною усі поверталися знову. У літні місяці кількість тих, хто навчався, становила в середньому 140 чол., а пізніше збільшилася ще на 100. Першочерговою була льотна підготовка. Вона, як правило, займала перший курс навчання, але могла захоплювати і другий. На наступних курсах вивчали основи ведення повітряного бою, відпрацьовували його прийоми. Багато уваги надавали навчальній стрільбі бойовими патронами по наземних і повітряних цілях, прицільному бомбометанню з випробуванням усіх тих новинок, які розроблялись у Німеччині1.
Пізніше розпочали підготовку спеціалістів повітряної розвідки. Для цього було створено окремий курс навчання. Головною метою його було навчання основ ведення аерофотозйомки. І тут концесіонери досягли найбільш ефективних результатів. Із самого початку німці стали користуватись негласним правом без перешкод літати над великою територією. їх літаки «учбової розвідки» могли залітати у Саратов, Казань і ще далі. Дані аерофотозйомки опрацьовувались одразу ж у спеціальній фотолабораторії.
Найбільш перспективним засобом ураження противника з повітря вважалось бомбометання в усіх його видах, тому основна увага була приділена саме йому. Експериментуванню були піддані елементи, від яких залежала подальша розробка тактики німецького бомбометання. Підхід до цілі й прицілювання, атака з великої висоти, що пізніше стала називатись пікетуванням, бомбометання у безповітряному просторі, у повітряному — коли є вітер і коли його немає, дія фугасних і мінних бомб на глиняний, піщаний ґрунт, бетон, при цьому з різних висот. Головною метою експериментів був вибір оптимальних засобів бомбометання, встановлення результатів його точності й імовірності попадань2.
Експерименти на макетах показали, що необхідність прицільного попадання у кожний з них відпала, оскільки достатньо було з урахуванням радіуса вибуху однієї бомби вибрати для неї точку падіння на визначеній відвалі, щоб уразити разом всі 4 об'єкти.