У 1925 р. інспекція, яку очолював полковник Освальд Лютц, підготувала меморандум «Про розвиток броньованих бойових машин». Співробітник інспекції інженер Пірнер уклав проект, який відкривав дорогу таємним замовленням німецьким промисловцям на виробництво перших танкових зразків.
Договір про організацію танкової школи було укладено 2 жовтня 1926 р. у Москві. З німецької сторони його підписав керівник «Центру Москва» і «ВІКО» полковник Літ-Томсен, з радянської — начальник IV (розвідувального) управління Штабу РСЧА Берзін1. Школа отримала назву «об'єкт Кама».
Вибір місця під школу виявився досить вдалим. Ним стала південно-східна околиця міста Казані уздовж оренбурзького тракту. Праворуч знаходились колишні Карго- польські казарми, де були розміщені військові частини Казанського гарнізону, ліворуч — велике поле, яке призначалося для вигулу коней і навчальної стрільби. Усього орендарі отримали у своє користування 3 конюшні, 12 казарм для розміщення персоналу школи, її матеріальної частини. Було отримано право спільного користування з частинами РСЧА усією місцевістю навколо казарм. А саме — полем, стрільбищами, полігоном та озером.
Договір, що укладався на 3 роки, передбачав автоматичну пролонгацію ще на рік, якщо жодна із сторін не подасть заяву про розірвання угоди за 6 місяців до закінчення терміну її дії. Після завершення дії договору танки, запаси майна, зброя, обладнання майстерень і інвентар поверталися «ВІКО», а будівлі та інші стаціонарні споруди — Червоній армії. Крім того, радянська сторона могла викупити у «ВІКО» предмети технічного обладнання за ціною, яку визначить паритетна комісія1.
Німецька сторона брала на себе організацію танкової школи, ремонт і переобладнання приміщень. Вона несла витрати на поточне утримання школи (оплата комунальних послуг та електроенергії, придбання палива, сировини, матеріалів, навчальних посібників та ін.), а також на утримання німецького особового складу, як постійного, так і тимчасового. Ці фінансові витрати були досить великими: тільки на переміщення раніше розміщуваних у Каргопольських казармах військ «ВІКО» витратила 125 тис. крб.2
Радянська сторона виділяла для танкової школи відповідний технічний персонал для майстерень, робітників і охорону, робота яких теж оплачувалась німцями. Керівництво школи повністю знаходилося в німецьких руках. Рейхсвер розробив програму занять з урахуванням побажань партнерів. При цьому радянська сторона з початку обумовила для себе деякі пільги. На першому році навчання слухачам Червоної армії надавалася якомога більша кількість навчальних місць. На наступний рік вже встановлювалось точне співвідношення місць. Такі умови можна було пояснити тим, що Червона армія ще не мала достатнього досвіду для організації у себе танкової справи. Цим самим фактом пояснюється і те, що витрати на навчання своїх перших танкістів за німецькою програмою РСЧА брала на себе.
Начальник школи призначався Берліном, діяв за директивами з «Московського центру» і звітувався перед ним за навчальну, адміністративну і господарську діяльність. Спостереженням за роботою й усім життям радянських курсантів займався представник РСЧА, він же помічник начальника школи. До речі, слово «помічник» застосували винятково з метою конспірації. Радянський представник при школі виступав у ролі рівноправного партнера з великими правами.
Головним його обов'язком було погодження питань спільної діяльності й надання різної допомоги курсам, включаючи забезпечення усім необхідним німецьких курсантів, отримання для них паспортів, посвідчень, різних довідок. У компетенцію помічника входили комплектування радянського змінного складу курсів, їх охорона, наймання й звільнення обслуговуючого персоналу, але з обов'язковим урахуванням побажань начальника школи. Разом із тим він не мав права втручатися в адміністративне, господарське життя школи, якщо воно не суперечило інтересам РСЧА і радянським законам1.
Навчальна програма танкових курсів була укладена рейхсвером, його оборонним управлінням, яке здійснювало контроль за роботою школи. Програма ґрунтувалася на останніх теоретичних і практичних новинках у галузі механізації, досягнутих у Німеччині і за кордоном. Її теоретичними засадами стали вже затверджені погляди на застосування танкових частин — поєднання швидкості пересування, вогневої потужності і неуразливості.