Центру (А. Каас) розпочалися заклики з вимогами передачі влади в руки найсильнішої партії, Гінденбург повинен був 17 листопада 1932 р. відправити кабінет Папена у відставку.
Під час наступних раундів переговорів Гінденбурга з Гітлером президент запропонував йому очолити кабінет, висунувши ряд умов (включити в уряд представників інших партій, надати президенту право самому призначити міністра закордонних справ і військового міністра). Гітлер на це не погодився, і тоді сформувати кабінет запропонували генералу рейхсверу К. фон Шлейхеру, який упродовж усього часу існування Веймарської республіки активно брав участь в усіх внутрішньополітичних комбінаціях, зігравши, мабуть, вирішальну роль у падінні трьох попередніх кабінетів Німеччини1.
Крім того, він разом із Сектом активно сприяв розвитку німецько-радянського військового співробітництва з метою відродження військової й політичної міці Німеччини. Коли 3 грудня 1932 р. Гінденбург доручив йому сформувати уряд, у Москві зітхнули спокійніше — влада опинилась в руках генерала-русофіла. Але, позбавлений підтримки виборців, «президентський кабінет» Шлейхера протримався при владі неповних два місяці. Після того як Гінденбург відхилив пропозицію про розпуск рейхстагу, введення надзвичайного стану, заборону КПН і НСДАП, Шлейхер 28 січня 1933 р. подав у відставку. ЗО січня 1933 р. Гінденбург доручив сформувати уряд Гітлеру.
Здавалося, відверто антирадянський настрій урядів Брюнінга й Папена повинні були змусити Сталіна, Молотова, Ворошилова, Рикова, Бухаріна, Радека та інших докорінно переглянути питання про продовження військового співробітництва з Німеччиною, завчасно зайнятися пошуком альтернативних варіантів і розпочати поступовий відхід від односторонньої орієнтації на Німеччину в питаннях військового, військово-промислового й економічного будівництва. Але цього не сталося. І хоча, як заявляв у свій час Радек, радянська сторона не намагалась віддавати військову промисловість під контроль Німеччини і радянські оборонники у пошуках кращих зразків озброєння їздили тоді по усій Європі й Америці, Німеччина продовжувала залишатися пріоритетним партнером у стратегічних розрахунках Москви. Про це свідчить як стабільне співробітництво в усіх напрямах, так і такий незвичайний факт, як інтерв'ю Сталіна німецькому письменнику Емілю Людвігу 13 грудня 1931 р., коли, відповідаючи на запитання про «схиляння перед усім американським» в СРСР, Сталін сказав: «Якщо говорити про симпатії до якоїсь нації або, вірніше, до більшості якої-небудь нації, то, звісно, треба говорити про наші симпатії до німців. З цими симпатіями не зрівняти наших почуттів до американців». На запитання, чи не буде політика традиційної дружби СРСР і Німеччини відтіснена на задній план у зв'язку з переговорами СРСР із Польщею, Сталін чітко й недвозначно заявив: «Наші дружні відносини з Німеччиною залишаються такими ж, якими вони були до цього часу. Таке моє переконання».
Причина була у стійкому германофільстві політичного і військового керівництва СРСР (Сталін, Молотов, Риков, Радек, Ворошилов, Єгоров, Уборевич, Тухачевський, Крестинський), а також наявності міцного прорадянсь- кого лобі у німецькому генералітеті, що здійснювало сильний тиск на президента Німеччини фельдмаршала Гінденбурга і доповідало йому про всі деталі двостороннього військового співробітництва.
Крім того, в уряді Папена (4 червня — 17 листопада 1932 р.) військовим міністром став генерал Шлейхер, змінивши на цій посаді Гренера. Прихід Шлейхера до влади посилив сподівання Москви на покращання усього комплексу радянсько-німецьких відносин. Шлейхер робив усе, щоб втриматися при владі. Він намагався заручитись підтримкою спочатку націонал-соціалістів, потім СДПН, а пізніше — знову НСДАП. Але марно: свою ідею залучити НСДАП до урядової відповідальності для того, щоб показати її нездатність управляти країною, реалізувати він так і не зміг.
У галузі зовнішньої політики результати діяльності Шлейхера були кращими. Після того як у липні 1932 р. Німеччина, вимагаючи «рівності в озброєнні», заявила про свою відмову брати участь у подальшій роботі Женевської конференції з питань роззброєння, підготовча робота до якої розпочалася ще в грудні 1925 р., Шлейхер домігся від чотирьох держав (Англії, Франції, США, Італії) підписання 11 грудня 1932 р. декларації про визнання принципу рівності Німеччини з питань озброєння («рівність у межах системи безпеки, однакової для усіх країн»)[235].