Далі в ультимативній формі Крестинський заявив: «Якщо німецький уряд дійсно хоче зберегти з СРСР ті відносини, про які говорив рейхсканцлер і які вже давно існують між військовими відомствами обох країн, необхідно, щоб уряд залізною рукою негайно поклав кінець усім цим ексцесам. Уряд має для цього достатньо сили, треба лише, щоб було достатньо бажання. Якщо ж уряд не втрутиться і неподобства по відношенню до СРСР будуть продовжуватись, то, я думаю, п. Хартман розуміє, що і його робота тут буде сильно ускладнена». При цьому Крестинський спеціально звертався не до посла Дірксена, а до військового аташе з тим, щоб його «заява і застереження були обов'язково передані в Берлін і по військовій лінії»2.
Іншими словами, терпіння радянської сторони було вже на межі. І терпець цей таки урвався. Через тиждень, 8 квітня 1933 р., у Москву прибув перший французький аташе полковник Мендрас, дружньо прийнятий Вороши- ловим, Єгоровим і Литвиновим. У травні 1933 р. у Францію прибув перший радянський військовий аташе комдив С. Вєнцов. Він досить швидко налагодив добрі стосунки з представниками французьких військових кіл. У серпні — вересні 1933 р. СРСР відвідав французький державний діяч Е. Ерріо. Йому показали декілька військових об'єктів. У вересні 1933 р. в СРСР завітав і військовий міністр Франції П. Кот. Він відвідав Київ, Харків, Москву, авіаційний завод у Філях і завод із виробництва авіамоторів. На початку 1934 р. між СРСР і Францією відбувся обмін військово-повітряними аташе. При цьому «французів не залишало відчуітя, іцо ініціатива до зближення виходила від радянської сторони»[238].
Гітлер, намагаючись стримати Москву від зближення із Францією, зробив черговий жест у бік СРСР — 13 квітня 1933 р., уже після розпуску рейхстагу, рейхсканцлер ратифікував Московський протокол від 24 червня 1931 р. щодо продовження Берлінського договору про ненапад і нейтралітет.
Але було вже пізно, бо 7 травня 1933 р. Крестинський, який стояв дуже близько до «центру вироблення політичних рішень» Радянського Союзу, таємним листом орієнтував повпреда у Берліні Хінчука на те, що ратифікацію протоколу й обмін ратифікаційними грамотами уряд Гітлера намагається використати для того, щоб «зробити пролом у відносинах між СРСР, з однієї сторони, Францією й Польщею — з іншої». З тією ж метою протидії зближенню між СРСР і Францією німецький уряд намагався використати приїзд сюди Боккельберга, що керував озброєнням рейхсверу[239]. У Франції й у Польщі спокійно поставилися до того, що відбулось, оскільки ратифікація протоколу фактично не вносила нічого нового у радянсько-німецькі відносини.
Такі слова одного з поборників і активних провідників «рапалльської політики», яким був Крестинський, означали лише одне: ставлення політичного керівництва СРСР до відходу від стратегічного співробітництва з Німеччиною було вже вирішеною справою, потрібен був лише прийнятний привід, щоб це продемонструвати.
Візит військової делегації Боккельберга в СРСР 8 — 25 травня 1933 р. все ж організований з великою помпою і, за свідченнями Хільгера, «у колишньому дусі порозуміння і доброї волі»[240]. 13 травня 1933 р. на обіді у Дірксе- на з нагоди візиту був присутній майже повний склад Реввійськради СРСР (Ворошилов, Тухачевський, Єгоров, Будьонний, Орлов, а також Корк, Єфімов, Межніков, Су- хоруков). Ворошилов дав зрозуміти свої наміри щодо збереження зв'язків між двома арміями. Присутній на прийомі Крестинський також зазначав, що «вечір пройшов задушевно, військові намагалися підкреслити не тільки те, що рейхсвер хоче зберегти попередні німецько-радянські відносини, але і те, що вдається вчинити відповідний вплив на Гітлера»[241].
28 травня 1933 р. «Боккельберг відбув, але ще до прибуття його в Берлін Червона армія несподівано зажадала, щоб рейхсвер повністю ліквідував усі свої підприємства на території Радянського Союзу. Незабаром радянські військові в різкій формі відмовилися від подальшого проходження курсів у німецькій військовій академії»[242].