З червня 1933 р. в Москві відбулася бесіда між Крес- тинським і Дірксеном, під час якої було проведено інвентаризацію усього комплексу радянсько-німецьких відносин. Дірксен якраз тоді повернувся до Москви після 10-денної поїздки до Берліна, де він бачився майже з усіма членами німецького кабінету, включаючи самого Гітлера і президента Гінденбурга, і неодноразово радився з Нойратом і Бломбергом. Крестинський заявив, що радянська сторона не хоче змінювати лінію своєї політики стосовно Німеччини, але вона не може не закривати очі на поведінку Німеччини щодо СРСР. Німеччина, за його словами спочатку намагалася взяти активну участь у створенні антирадянського блоку, але через невдачі цих спроб повинна була зманеврувати, заявивши про бажання продовжити попередню політику і навіть зробити деякі кроки у цьому напрямку. Тому уряд СРСР «не може не ставитися обережно до зигзагів німецької зовнішньої політики». Зближення ж із Францією, Польщею, іншими державами «не направлене проти Німеччини, але має на меті протидію утворенню антирадянського блоку»[243].
Стосовно припинення військового співробітництва Крестинський заявив: «Невірне припущення Дірксена про те, що наше військове відомство згортає спільну роботу з рейхсвером під тиском французького уряду. Ніяких розмов про це із французьким урядом у нас не було. Але ми повинні зважати на те, що про роботу рейхсверу на території СРСР відомо урядам Антанти. Адже й уряд Франції відкрито заявляв, що фон Папен, пропонуючи Франції союз проти СРСР, розповів детально про взаємовідносини між рейхсвером і Червоною армією. За таких умов, щоб уникнути звинувачення в Женеві на конференції з роззброєння у нещирості й у діях, які йдуть врозріз із нашими пропозиціями, Реввійськрада повинна була йти на припинення спільної роботи. Це розумний вимушений крок, ні в якому разі не продиктований ворожістю до Німеччини»[244].
17 серпня 1933 р. за декілька днів до свого кінцевого від'їзду з Москви у зв'язку з переведенням у Токіо
Дірксен прийшов до Крестинського і проінформував його про заяву Папена міністру закордонних справ Нойра- ту і статс-секретарю МЗС Б. фон Бюлову. Папен категорично спростував звинувачення, що саме він нібито повідомив французів про радянсько-німецькі військові відносини, зазначивши, що «він був цілковито не в курсі взаємовідносин між рейхсвером і Червоною армією» і що ні з французьким послом у Римі X. де Жувенелем, ні з французьким послом у Берліні А. Франсуа-Понсе він про це не говорив.
Згодом Г. Хільгер у своїх спогадах писав, що твердження НКЗС про це були «просто неправдивими». Адже про військові взаємовідносини Німеччини і СРСР було відомо і в Англії, і у Франції, і в Польщі, у той час як і квапливість, з якою Москва розривала відносини з Німеччиною, свідчила, що лідери СРСР готувалися до цього заздалегідь[245].
Військове співробітництво з Німеччиною для радянського уряду із самого, початку було функцією політичних відносин між обома країнами. Особливо ця тенденція зміцнилася після 1923 р., коли було взято курс на побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. Тому, коли політичне взаєморозуміння стало все більше відходити у минуле (причому здебільше з вини німецької сторони), Москва, що зуміла у попередні роки створити потужну військову промисловість, провести військову реформу і виховати з німецькою допомогою кваліфіковані кадри командирського складу, дійшла до висновку, що з на- ціонал-соціалістичною Німеччиною їй «не по дорозі». Тому в умовах кризи політичних і економічних взаємовідносин Москва сама зробила «сильний хід». Розрахунок був на те, що його гідно оцінять у Парижі, Варшаві і навіть у Лондоні. Коли ж стало зрозуміло, що Париж (а разом із ним і Варшава) готові замінити Берлін як стратегічного союзника Москви, то їй залишалося лише знайти привід для розриву військових зв'язків з Німеччиною, що і було зроблено Крестинським у бесіді з Дірксеном З червня 1933 р.
Його своєрідним політичним забезпеченням стали анти- радянські промови А. Розенберга, який відповідав у НСДАП за зовнішньополітичну стратегію партії, а також меморандум, який міністр економіки Німеччини А. Гуген- берг вручив 16 червня 1933 р. голові Міжнародної економічної конференції у Лондоні X. Коліну. У ньому Гуген- берг із приводу подолання економічної кризи поряд із вимогою повернути Німеччині втрачені колонії вимагав надання Німеччині «нових територій для колонізації» за рахунок СРСР. Він закликав західні держави покласти кінець «революції і внутрішній розрусі, які вийшли з Росії»[246].