У цілому ж Веймарська Німеччина становила собою своєрідний симбіоз демократії й залишків монархізму. А тому відвертий протест проти повоєнних змін у європейському та світовому статусі Німеччини був притаманний не тільки верхнім щаблям влади, а й усім прошаркам німецького суспільства в цілому. Характерно, що це масове незадоволення посилювалося тим, що труднощі суто внутрішнього походження подавалися як такі, що спричинені становищем, в якому опинилася Німеччина після Першої світової війни. Проте після приходу до влади в Німеччині Гітлера лінія на продовження рапалльської політики, як така, була переглянута Москвою. І хоча чергова зміна влади в Німеччині сама по собі не означала для
216 Москви автоматичної відмови від пріоритетних відносин з Берліном, в силу хоча б того, що Франція просто не могла протягом короткого часу зайняти місце Німеччини, проте період Рапалло закінчився. Розпочинався новий розділ радянсько-німецьких відносин.
Рапалльський договір вніс істотні зміни в політичну ситуацію у світі. Він сприяв утворенню унікальної атмосфери для радянсько-німецького зближення, налагодження вигідного й плідного співробітництва обох країн у політичній, економічній і культурній галузях. Намагаючись вижити, ці дві країни пішли на широкомасштабне військово-економічне співробітництво, яке перетворилося в період розквіту рапалльської політики на військово- політичний союз. Підживлювали його ідеї реваншу, неприйнятність як німецькою, так і російською стороною повоєнного територіально-державного устрою в Європі, з одного боку, та ідеї світової революції — з іншого. Але, оскільки і Москва, і Берлін цинічно розглядали свої взаємовідносини як засоби досягнення власної мети, вони чудово розуміли мотиви, які спонукали до співробітництва іншу сторону, оскільки ці відносини з часом постійно еволюціонували в сторону від майже союзницьких до балансування взаємних інтересів, пошуку політичних союзників, диверсифікації військово-промислових та економічних зв'язків. На той час це були вимушені, але до певної міри логічні політичні кроки. Проте і та й інша сторони, не формулюючи до кінця свої союзницькі стосунки, добре розуміли силу й слабкість цього альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у своїх взаємовідносинах, Москва і Берлін приблизно з другої половини 1920-х років розпочали використовувати свої військові зв'язки як засоби політичного тиску на відносини з державами Антанти. Вміло блефуючи й допускаючи, щоб деяка інформація потрапляла на Захід, вони на кінець 1920-х — початок 1930-х років зуміли включитися у світову політику, не відступаючи від своїх стратегічних завдань.
З урахуванням своєрідності 20 — 30-х років XX століття значення військово-технічного співробітництва між СРСР і Веймарською республікою виходить далеко за межі утилітарних інтересів військового відомства. З точки зору зміцнення обороноздатності й підвищення бойової підготовки Червоної армії його ефективність очевидна (навчання керівного командного складу РСЧА у військовій академії в Німеччині, радянських військових спеціалістів у військово-навчальних центрах рейхсверу на території СРСР, допомога у становленні радянської військової промисловості й передача передових на той час технологій, обмін військовими делегаціями й спостерігачами розвідувальними даними тощо). І хоча результати цього співробітництва не можна піддати точному обліку (кількість радянських і німецьких льотчиків і танкістів, які навчалися, посібників і настанов із танкового й повітряного бою, ведення хімічної війни, взаємодії родів військ, кількість створених моделей різного озброєння і т.д.), все ж таки його масштаби дуже значні. Інтенсивні особисті контакти військових керівників і офіцерів вищої ланки армій обох держав створили в обох країнах міцне лобі, яке виступало за підтримку й зміцнення співробітництва між Радянським Союзом і Веймарською Німеччиною. В умовах економічної відбудови Німеччини за рахунок західних кредитів і позичок (план Дауеса від 1924 р. і план Юнга від 1929 р.) зростання про- західних настроїв у Німеччині, саме наявність цього лобі, яке відстоювало необхідність двосторонніх військових зв'язків, значною мірою допомогло підтримувати потрібну Радянському Союзу «східну орієнтацію» Німеччини.