Проблеми радянсько-німецьких військових контактів висвітлює А. Зданович у статті «Таємні лабораторії рейхсверу в Росії»[21], але він основну увагу приділяє тільки так званій «військовій кооперації», тобто створенню на території СРСР німецьких промислових об'єктів, а також баз для навчання німецьких військово-технічних кадрів. І робить висновки про те, що співробітництво з Німеччиною привело до закладення основ сучасних структур військової промисловості Радянського Союзу. Була розширена програма навчання військово-технічних кадрів і розроблена концепція, теоретичні погляди на підготовку військових.
Солідний добір раніш засекречених радянських документів, які безпосередньо стосуються теми, що досліджується, опублікував С. Горлов у журналі «Между- народная жизнь»[22].
Узагалі, при роботі над дослідженням періодичні видання стали досить корисною групою джерел — журнали «Армия», «Военно-исторический журнал», «Вопросьі ис- тории», «Гутен таг», «История СССР», «Інформаційний бюлетень прес-бюро дипломатичного відділу Наркомату закордонних справ УРСР», «Новая и новейшая история», «Советские архивьі», «Український історичний журнал»; газети «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Комму- нист» та інші. Крім згаданих вітчизняних видань, у роботі використовувалася також іноземна преса — газети й журнали: «Вегііпег ТадеЬ1аШ>, «Оег Апдгіїї», «Оіе Коїе РаЬпе», «Оіе УоззісЬе 2еі1ипд», «Мііііаг — ТесЬпізсЬе Ргапкїигі», «№ие 2йгісЬег 2еіІипд», «Уотагіз», статті в яких переважно присвячувалися політичним і економічним аспектам радянсько-німецьких взаємовідносин, натякаючи на вузько'технічний характер співробітництва між обома країнами. При роботі над дослідженням використовувалися договори й протоколи переговорів між урядами СРСР і Німеччини, які були надруковані в періодичних виданнях.
Аналітичні та інформаційні дані періодики допомогли доповнити дані архівних матеріалів, а в деяких випадках дозволили ліквідувати прогалини в них. Особливо привертають увагу сторінки, в яких мова йде про військове співробітництво, у ході якого при німецькому підпільному генеральному штабі проходили навчання вищі чини Червоної армії, а в Радянському Союзі набували фаху німецькі офіцери та інструктори, а також про організацію військово-технічних лабораторій рейхсверу на території Радянської Росії.
Таким чином, вивчення документів українських, а також російських архівів дало змогу виділити найважливіші напрями, форми й засоби радянсько-німецького військового співробітництва, проаналізувати його хід і динаміку, простежити аспекти виробничо-технічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини у досліджуваний період, виявити його особливості, зробити необхідні висновки й узагальнення.
1.2. Історіографічний аналіз військових контактів Червоної армії та рейхсверу в 1922-1933 рр.
Незважаючи на актуальність проблеми, у вітчизняній історіографії вона майже не досліджувалася, хоча певна історіографічна тенденція в її осмисленні все ж існувала. Питання військово-технічного співробітництва Червоної армії і рейхсверу почали вивчати на теренах Радянського Союзу тільки наприкінці 80-х років XX ст., але здебільшого в контексті загального вивчення історії взаємовідносин СРСР і Німеччини в післярапалльський період. Якщо говорити про розробку цієї теми в зарубіжній історіографії, то, при всій різниці поглядів істориків різних шкіл і направлень, у цілому вони підходили до розгляду питання об'єктивно, хоча окремі праці й страждають однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок.
Умовно можна виділити три етапи становлення й розвитку історіографії з теми. На першому, який охоплює період 1940— 1950-х років, радянські історики висвітлюють питання головним чином крізь призму економічних і дипломатичних відносин між СРСР і Німеччиною. Серед істориків, які першими почали висвітлювати історію Веймарської республіки, були І. Кобляков[23], О. Єрусалимський[24], В. Кульбакін[25], М. Орлова[26]. Однак слід зазначити, що в роботах названих авторів історія Веймарської республіки розглядається виключно з класових позицій, марксистсько-ленінської ідеології. Внаслідок цього їх праці позначені заідеологізованістю та однобокістю у викладенні матеріалу. Це робилося в основному в гонитві за «аргументами». Для того щоб виправдати комуністичну ідеологію, перекручувалися історичні факти. Ті, у кого недостатньо доказів, просто повторювали прописні істини сталінської пропаганди 1920— 1950-х років, враховуючи те, що в той час кількість використовуваних документальних матеріалів з історії рапалльської політики була вкрай обмежена через недоступність багатьох архівних матеріалів. Розробка проблеми базувалася в основному на мемуарній літературі безпосередніх учасників подій, періодичних виданнях та зарубіжних публікаціях. Тому за кадром залишалося багато питань, у тому числі й проблема, яка розглядається в даній праці. Автори наполегливо вводять читачів і дослідників у вир сталінської концепції односторонньої провини країн Антанти в тому політичному й економічному стані, в якому опинилися Німеччина й Радянська Росія (а разом з нею й Україна), уперто пропонуючи стандартні формули, які говорять про користь політичного, фінансово-економічного і торгового співробітництва між СРСР і Німеччиною, його неминучість і наступні переваги для СРСР.