Початок другого етапу вивчення теми (що тривав упродовж 1960-х —першої половини 1980-х років) припадає на період розвінчання культу Сталіна, часткової лібералізації суспільно-політичного життя країни. Початок «хрущовської відлиги» привів до нового сплеску масової зацікавленості проблемою передвоєнних міжнародних відносин. Поглиблення інтересу також було пов'язане з наближенням ювілейної дати — тридцятиріччя від початку Другої світової війни. Публікуються раніше невідомі документи, які стосувалися Рапалльського, Московського й Берлінського договорів, їх впливу на розвиток політичних й економічних стосунків між СРСР та Вей- марською Німеччиною[27]. Це значно розширило можливості дослідження проблеми, особливо питання зовнішньополітичних факторів, що обумовили розвиток радянсько-німецького військового співробітництва. Плідною, зокрема, виявилася науково-практична сесія, присвячена 40-річчю Рапалльської угоди, яка відбулася в 1963 р. в Москві[28]. На сесії були розглянуті документи, захоплені в Німеччині під час війни. Але ідейною основою публікацій залишалося сталінське трактування подій, яке зводилося до однозначної схеми — розподіл світу на три табори. В одному з них перебувала Німеччина зі своїми союзниками — фашистською Італією і мілітаристською Японією та їхніми сателітами, в іншому — група імперіалістичних держав — Англія, Франція і США (при цьому їх характеристика залежала від політичної кон'юнктури). Обом таборам протистояв Радянський Союз.
Інтерес до проблеми передвоєнних відносин Німеччини й СРСР поглиблювали роботи, присвячені військово-технічним проблемам розвитку збройних сил Веймарської республіки й СРСР у міжвоєнний період. Особливу увагу привертають праці А. Галкіна[29] і Д. Проектора[30].
Автори приділяли увагу не лише витокам німецького фашизму, але й історії рейхсверу, намагалися визначити місце, яке він мав посісти в новій державі, прагнули проаналізувати принципи, за якими будувалася нова армія, її стратегічну позицію. Розглядалися оперативні плани керівників рейхсверу щодо повернення до старих традицій, до політики ізоляції армії від навколишнього світу тощо.
У кожному новому виданні кількість опублікованих документів і матеріалів збільшувалася, але їх якість залишалася такою, як і раніше. Багатослівні вступні статті, характер підбору джерел покликані були виконувати традиційні соціальні замовлення — довести провину західної дипломатії у розв'язанні Другої світової війни і у виключно позитивному світлі зобразити зовнішньополітичні акції Радянської держави. Але все ж таки треба відзначити праці І. Росенко[31], А. Ахтамзяна[32], Г. Трухнова[33], А. Йоф- фе[34],1. Максімичева[35] і В. Кульбакіна[36]. Побудовані в основному на фактичному матеріалі, архівних документах; ці роботи вже містять незалежну оцінку окремих етапів політичного, економічного співробітництва СРСР і Німеччини в 1920-х роках. Докладно описується міжнародна політика Німеччини, її договори з Радянською державою, які окреслили відносини на кілька років уперед[37].
І. Максімичев намагається дати відповідь на запитання: чи був таким уже безпомилковим передвоєнний курс Сталіна, чи не допустив він стратегічних прорахунків, які мали трагічні наслідки? Але у той же час вчений звинувачує країни Заходу в розв'язанні Другої світової війни, ;:аме вони, на його думку, дали Гітлеру «зелене світло» \<\я агресії у Європі. Цікавими є аргументи А. Ахтамзяна \ його праці. Автор хоча і розглядає в основному фінансо- г.о-економічні питання співробітництва, але ставить під сумнів вигідність цього співробітництва для СРСР. Наводить багато цифр, які свідчать про те, що виграш отримала передусім Веймарська Німеччина, яка збільшила свій промисловий потенціал. У силу командно-адміністративної системи управління Радянський Союз не зміг ефективно використати співробітництво. Крім того, виникали труднощі у світовому робітничому й комуністичному русі.