Зехра прилетіла з Анкари, і вона намагається бути несхожою на турецьких жінок, яких тут, у Берліні, дуже багато. Вбрані у безформні балахони, замотані хустинами, вони сидять у кожному вагоні трамвая чи метро і, коли заходиш, дивляться на тебе байдужим, позбавленим цікавості поглядом. Здається, ніби вони тільки те й роблять, що їздять у громадському транспорті з усіма своїми дітьми, візочками, сумками, поширюють різкі аромати дешевих парфумів, змішані з запахом поту. А вечорами збираються своїми великими родинами десь у парку, в районі Кройцберґа, а найбільш радикальні – у своєму Нойкьольні, куди скоро боятимуться їздити усі, крім них, і наших, тих, що передплачують «Русский вестник». Хоча якщо розібратися, то які вони наші, разом із цим своїм «вєстніком». Вони збираються і спершу довго їдять щось, знайомо порозстелявши газети на траві, а потім обговорюють плани на завтра, розподіляють між собою маршрути і вагони, щоб не пропустити жодного і нікому ні на мить, принаймні ні на мить, проведену в громадському транспорті, не дати забути про свою присутність. Така у них тактика. Невідомо тільки, яка у них мета. Тобто нам із Зехрою невідомо.
Хоча загалом як Кройцберґ, так і Нойкьольн не такі вже й погані райони. Мені навіть часом здається, що вони чи не найцікавіше з усього, що є у цьому місті. Це сусідні райони, і можна непомітно перетнути межу між ними у метро, на деяких станціях стіни прикрашають старі написи часів Другої світової, коли у метро були бомбосховища і всюди були намальовані стрілки до них, а також зазначалося, скільки осіб може там поміститися. Я виходжу на одній з таких зупинок, тут могли б заховатися від бомбардування 447 осіб. Кордон між Кройцберґом і Нойкьольном можна непомітно перетнути і пішки, на перший погляд різниця між ними не така вже й помітна. Хіба що вулички у Кройцберзі більш доглянуті, краще освітлені й у крихітних крамничках торгують не дешевими турецькими шкарпетками, а делікатесними турецькими стравами, винами, дитячими іграшками, тут багато невеличких і вічно переповнених кнайп, овочевих крамниць, книгарень із книжковими розкладками «все по 1 євро», на яких можна знайти Сервантеса російською, а Леніна німецькою, Томаса Манна іспанською, а Генріха Манна французькою. Деякі з книг підписані: «Жанні від Ленні» або «Ленні від Тані». Різняться своїм змістом і газетні вивіски та оголошення, розвішані на стінах або на стовбурах дерев. У Кройцберзі більше оголошень, які запрошують на «Танці в парку». У Нойкьольні частіше трапляються газетні вирізки з повідомленнями про «Вбивство у парку». У Кройцберзі люблять оселятися представники творчої богеми, не лише слов’янської і турецької, а й німецької. Щоправда, парам із дітьми часом доводиться міняти район, бо у школах частіше звучить турецька, ніж німецька. У Нойкьольні надзвичайно дешеве житло, тому тут часто селяться незаможні студенти, в тому числі німецькі. Але більшість із них при першій же нагоді намагаються поміняти район.
Перше, що кидається у вічі під час прогулянки Нойкьольном, – це велика кількість поховальних бюро, які пропонують помпезні бронзові та мармурові надгробки, які давно вийшли з моди, здається, навіть у Східній Європі. Ще тут часто можна побачити оголошення: «Посилки до Росії, Польщі, України».
У Кройцберзі розташована моя улюблена кнайпа (неподалік вулиці Пушкіна). Точніше, дві кнайпи – одна навпроти одної по обидва боки каналу, в одній можна посидіти на дерев’яних настилах, які поплавками покладено на воду, намочити ноги і навіть погодувати качок, які підпливають і нахабно погрожують дзьобнути. У кнайпі навпроти є столики для пірнання. І хоча я ніколи не пірнала з них, але мені дуже подобається сидіти там, пити пиво і знати, що в будь-який момент можеш пірнути. У цих кнайпах збирається дуже попущена публіка, деякі парочки кохаються просто у вбиральні, на мушлі. І якщо в цей момент заходить хтось із відвідувачів, парочка не переривається, просто подає знак, що можна спокійно користуватися пісуаром.