— О, Костю… Це ви? — милозвучний голос пролунав тихо і хвилююче. — А хто то із вами?
— Це мій друг, Олесю Дмитрівно… Якщо дозволите. Мій товариш, Марко Швед, — відрекомендував Чорницький. — Ми з Марком навчалися разом. Він — кам'янчанин.
Погляд блакитних очей ковзнув по Марку якось насторожено, чи то йому так здалося, та вже за мить блакитні очі усміхнулися приязно і навіть кокетливо.
— Проходьте, панове! То у нас сьогодні справжнє товариство! Якщо, звичайно, — продовжила напівжартома, — вас, пане Чорницький, можна вважати гарним товариством!
Кость скривився.
— Невже Кость такий некомпанійський? — поцікавився Марко.
— Зараз самі все побачите.
Вона прослідувала попереду до кімнати, і у розливах вечірнього сонячного сяйва Марко мав змогу оцінити її жіночну поставу.
На ній була сукенка блакитного кольору, дивного крою, попід груди підперезана клиновидним поясом, розшитим бісером у тон. Наче й не жінка, а богиня якогось античного пантеону.
Мала золотаво-молочне волосся, за останньою модою викладене застиглою хвилею навколо обличчя. Звабливий кирпатий носик, спокусливі вуста.
— Це вам, — спромігся проказати Марко. — Я зачарований, бо все, що розповідав мені про вас Кость, виявилося правдою. Навіть більше, ніж правдою.
Олеся Дмитрівна усміхнулася, ощасливлюючи своєю посмішкою двох трохи розгублених юнаків. Прийняла квіти й шоколад, недбало залишила на вузькому різьбленому табуреті.
— Дякую, — проказала, усміхаючись кутиками вуст. — Мені приємно це чути. Прошу, панове, проходьте до вітальні! Може, вам запропонувати кави?
Марко ступив услід за Костем у простору кімнату. Таку ж вишукану, як і її господиня.
Книги, книги… Вздовж стін — шафи з книгами. Різними. Марко навіть не встиг туди оком кинути, бо віддати перевагу книгам у шафах, відволікши увагу від красуні Олесі Біличенко, було б верхом безумства.
А от Чорницький… Поклав принесені книги на їхні місця, на ті самі незрушені місця, де вони й лежали до того. Пройшовся пальцями по корінцях нових, котрусь із них розгорнув, потім іншу… Всівся на канапі і поринув у читання, наче у цій оселі ніщо не могло конкурувати за його увагу, навіть незрівнянна господиня.
— Ну от, а що я казала! — Олеся Дмитрівна показала поглядом у бік Чорницького.
Увійшла, несучи кавник та Марків шоколад, дістала порцелянові чашки, граційно всілася напроти.
— Це перевірка? — запитав Марко, не зводячи погляду з дівчини.
Вона обережно налила кави у його філіжанку.
— Яка перевірка? — проказала з тією ж загадковою посмішкою.
— Перевірка для чоловіків, — продовжував він. — Усі ці шафи з книгами… Не розумію, як можна помітити їх, коли поруч знаходитеся ви.
— Оригінально… — усміхнулася Біличенко, кидаючи погляд на зануреного у читання Костя Чорницького. — Але щось у тому є. Ніколи не розглядала книги у такому сенсі, але тепер скористаюся вашою підказкою.
— Зовіть мене Марком.
— Я запам’ятала ваше ім’я, Марку, — відповіла вона. — Отже… Ви радите перевіряти уважність чоловіків до мене завдяки цій бібліотеці… Якщо кидаються до шаф із книгами… чуєте, Костю, то гріш їм ціна?
Кость навіть вухом не повів.
— Ну, не так категорично, — похитав головою Марко. — Але щось у тому є… Ви привезли свою бібліотеку з Харкова? Кость мені казав, що ви раніше мешкали у Харкові…
— Ні, — Олеся Дмитрівна піднялася, підійшла до вікна. — Це не моя бібліотека, не моя квартира, тут майже нічого немає мого, окрім одягу, капелюшків та деяких особистих речей. Мене тут поселили.
— А господарі? Що з ними?
— Їх розстріляли більшовики. За рік до того, як Кам’янець захопили війська Директорії. Я тоді ще у Харкові працювала.
— О… Вибачте, якщо я засмутив вас, — Марко відчув, що у розмові завернув не туди. — Я не мав на думці вас засмутити.
— Нічого. Це правда… Мене поселили у цій квартирі, як тільки я переїхала до Кам’янця, і майже все, що тут є — мені не належить. Усе — чуже. Тому, коли познайомилася із Костем, а він зацікавився цими книгами, я дозволила йому читати їх і брати із собою… Книги забезпечують мені його товариство в цих чужих стінах. Нехай навіть таке, глухоніме…
Олеся Дмитрівна кивнула в бік Чорницького.
А той лиш на мить піднявся, аби торкнутися її руки вдячним поцілунком і прихопити зі столу Маркову філіжанку з кавою.
— Олесю Дмитрівно, Ви, як завжди, перебільшуєте! — проказав і знову занурився у читання.
— Ви перебільшуєте, Олесю Дмитрівно! — луною повторив Марко. — Така жінка, як ви, не може бути самотньою. Я гадаю, Кость використовує книги, як ширми, щоб через них милуватися вами… Повірте, він…