Гортав сторінки, не вірячи своїм очам. Ану, що тут у нас? «Гамлет»… «Макбет»… «Річард III», — пробігся очима по змісту. — Сонети? — не втримався від захвату.
Раптом Маркову свідомість наче прорізало світлом. Наче хтось запалив у мозку здоровенний смолоскип: «СОНЕТИ! Ну, звичайно! Оті шифровки віршовані, перехоплені орлами Снігіріва — то ж сонети! Добротний авторський п’ятистопний ямб Вільяма Джоновича, розбитий на частини і записаний нетямущими радистами кожен куплет на окремий аркуш!»
Перегорнув ще кілька сторінок книги, намагаючись опанувати себе. Ось цей сонет! Тридцять четвертий! Отже… для передавання зашифрованих повідомлень більшовицькі агенти використовують сонети Шекспіра у польському перекладі? До того ж з отакої старезної книги, яку тепер ніде не дістати, окрім як у чиїйсь приватній бібліотеці! Бідний Йорик! Схоже, «Інтернаціонал» та «Марсельєза» у них тепер не в фаворі.
— Чудове видання, — погодилася Біличенко. — Вибачте, Костю, але навіть якби ви й просили, я не могла б цю книгу дати вам. Її мені залишив до часу на зберігання один мій шанувальник, військовий. Олексій Трегуб. Казав, що та книга — його спадок від прабабусі, котра грала у приватному театрі якогось місцевого графа. Мархоцького, здається.
— О, то був вельми знаний граф, — проказав Марко, не випускаючи з рук книгу. — Бачите, Олесю Дмитрівно, цей екслібрис? Книга була видрукована в його приватній друкарні. Сам він мешкав у своїй власній Миньківецькій державі, де скасував кріпацтво років за шістдесят до відміни його російським царем. Мав свій театр, як вам уже відомо, друкарню, пожежну службу…
Навіть власні гроші — «миньки». Як забажаєте, то якось розповім вам більше, при нагоді.
— Нічого собі… — подивувалася Біличенко. — Мені нічого про вашого Мархоцького раніше не було відомо… А ця книга, до слова, з’явилася у мене вельми вчасно, бо наш керівник, Крамовський, загорівся раптом поставити уривки з «Гамлета» польською. Ми геть усі робили з неї переписи своїх ролей. Тож оберіть собі, — звернулася Біличенко до Костя, — якусь іншу книгу на заміну цієї, мій друже. Будь-яку іншу.
— Та мені й Гомера з «Государем» вистачить, — махнув рукою Чорницький. — Я й не збирався її брати. Шекспіра я прочитаю тоді, коли навчуся читати його в оригіналі, англійською…
Марко не пам’ятав, що сказав на прощання актрисі. Був наче уві сні. А коли торкнувся її руки, відчув, що конче має бути на тому спектаклі в неділю. От просто кров з носа! Бачити її. А після — торкатися, тримати за руку. Знову і знову.
Вже за дверима, вийшовши із під’їзду, Швед наче скинув із себе невидимі чари Олесі Біличенко.
— Уффф…. Ще такого мені не було! — проказав тихо до Чорницького. — Аж у вухах пінькає…
— Мені вже не пінькає. Звик, — відповів той. — Читання — найкращий спосіб не підпадати під жіночі чари й тримати ситуацію в контролі.
— Вона просто неймовірна, Костю! Вона красуня!
— Я й не сперечаюся, — Чорницький погладив долонею перев’язані зеленою стрічкою книги. — Але й гадки не мав, що ти такий емоційний та запальний.
Марко вдихнув на повні груди повітря.
— Знаєш, друже, я й сам-себе останнім часом не впізнаю. Мені знову сняться оті сни, як після брусилівської м’ясорубки. Пам’ятаєш, як я зривався в казармі, в Одесі? Сьогодні вранці на нашу Маруньку накинувся, з дуру, мовляв, давай я тебе поцілую, по-справжньому…
І знаєш… Здається, я хочу побачити її знову!
— Маруньку? — перепитав Кость, наче не второпавши, про кого Марко веде мову. — Твою доморобітницю?
— Та ні, Олесю! Я знову хотів би її побачити.
— Вітаю, Шведе, у товаристві прихильників актриси Біличенко! — насмішкувато промовив Чорницький.