— Дурний ти, Костю, як Беркові штани навиворіт! — відказав Марко. — Нічого не розумієш!
— Що ж тут розуміти, мудрагелю! Ти закохався… А у вухах пінькає, бо жінки давно не бачив так близенько… Марунька твоя не рахується.
Марко скривився.
— У тебе завжди одне й теж! Усе зводиться до жінок.
— Ну-ну, подивлюся, до чого в тебе зведеться… — зареготав Чорницький. — Тільки вважай, ти такий у Кам’янці не один. У тому й то секрет — бути біля неї поряд, але не підпадати під її чари, як решта. Не перетворюватися на раба біля її ніг.
Марко зупинився на якусь мить, змушуючи зупинитися і Костя. Потягнув донизу козирок його каскетки.
— І що з того? Що з того, що ти сидиш біля неї в якихось двох кроках і не насмілюєшся виявити почуття, ховаючись за палітурками книжок?
— Відчуваю себе всемогутнім, Марку! — відповів той.
Ледь наблизившись до будинку, Марко зрозумів: до ліжка він сьогодні ще не скоро втрапить. У вітальні горіло світло, попиваючи чай та неспішно розмовляючи з батьком, сидів ад’ютант Бориса Снігіріва, поручник Зіновій Корневич. Навколо, пораючись, дзигою крутилася Марунька.
— То ти тепер справді на уряд Петлюри працюєш? Чому не сказав? — замість привітання кинув Маркові.
— А що б то змінило, тату? — Марко стомлено потер обличчя руками. — Та й учора я сказав усе, що мав сказати.
Батько роздратовано встав.
— Можна мати повагу хоча б до матері, Марку, як не до мене…А то ми в повному невіданні. Приходить людина, чекає на тебе!
— Головнокомандувач у місті, — перебив Корневич, звертаючись до Марка. — Викликає вас до себе. Звольте піти зі мною. Просто зараз.
Марко кивнув, відчуваючи недобре.
— Чому такий поспіх? Що трапилося? — запитав у поручника вже на вулиці.
— Біда… Викрали кліше для друку грошей. В акурат перед приїздом головнокомандувача.
— Ну от! — проказав Марко недобре, гризучи губи. — От тобі й Шекспір! «Обернуті в скарби твої провини!»
— А навіщо більшовицьким агентам те кліше? Просто нашкодити, чи думають завалити нас 250-гривневими купюрами? — поцікавився Марко.
— Гадаю, перше — відповів Корневич. — Спробуйте виготовити в такій ситуації, як зараз, нове кліше… — відповів Корневич. — Оте, що викрали, дісталося нам ще від Скоропадського. З Києва доправляли. Іншого не маємо. Станок допотопний, хоч і «Краузе», золотої фарби для друку — теж катма, ледве насіння льняного для олії нашкребли по селах зо п’ятнадцять кілограм… А на цей номінал усі ми мали велике сподівання. Самі ж розумієте, Марку, гроші надруковані за кордоном ще доставити сюди потрібно. І не за безкоштовно. Огієнку вже доводилося на друкарській машинці білети малювати… Тому… навіть не знаю, що то воно буде, якщо не знайдемо те чортове кліше. Але я вам цього не казав, — додав Корневич. — Будьте ласкаві, зробите вигляд, що почули про то вперше! — він запалив папіросу і глибоко затягнувся. — Авто чекає біля церкви. Поспішаймо!
З Петлюрою він зустрічався не так давно у Проскурові, де, власне, його й ознайомили з місією. Та до цього дня вона мала якийсь дуже уявний сенс. Вочевидь, тільки тепер усе по-справжньому почнеться.
Минули освітлений ліхтарями університет. Проїхали на тихий провулок, до колишнього маєтку поміщиці Осавулової. Корневич усю дорогу мовчав, наче води у рот набрав. Мабуть, перестраховувався, аби знову не ляпнути зайвого. Хто знає, що це за птах — Марко Швед!
Резиденція Петлюри — розкішний одноповерховий маєток, ховалася у затінку велетенських кленів та пишних лип. Кращого місця для зручного перебування ставки головнокомандувача у Кам’янці годі було й шукати. Проминувши варту, в’їхали мощеною доріжкою у двір. Марко вийшов з автомобіля, вдихнув нічне повітря: пахло липовим цвітом, квітами, зеленню та димком від багаття. У садку не змовкали ні на мить цвіркуни. Підняв голову і впіймав себе на думці, що давно не дивився отак на зоряне небо. Хіба ще під час навчання в Одесі. Там воно якесь низьке, і зорі яскраві, здається, простягнеш руку — і вхопитися можна. А тут — всіяне зірками так само, але високе, не дотягнутися. Подумав, що добре було б отак, просто зараз дивитися на зоряне небо разом з Олесею Біличенко, лежачи на теплій, нагрітій за дня траві.
Зіновій Корневич, мабуть, угадав думки Марка, багатозначно похитав головою, мовляв, хлопче, ми не задля цього приїхали сюди, аби небо розглядати. Попрямував повз чатових до входу.
Вузенький коридор, потім інший. У просторій залі ще один чатовий, зігнувся над тумбочкою, щось пише.