— Усіх вартових затримано, знаходяться під охороною, — відповів Снігірів. — Допитали усіх — ніхто нічого не бачив. Та пролетарська поезія зовсім збила мене з пантелику, пане головнокомандувачу! — винувато й водночас роздратовано проказав Снігірів.
— Поезія, до слова, зовсім не пролєтарська, — відказав Швед. — Нормальний п’ятистопний ямб… Читаючи кожен стовбець на окремому аркуші, я одразу того не второпав, тим більше — польською Шекспіра від роду не читав, але потім зрозумів: це сонет. Сьогодні випадково натрапив — тридцять четвертий.
— От тобі й на! — Снігірів всівся напроти. — То більшовицькі агенти Шекспіром балуються?
— Виходить — так… — розвів руками Марко. — Тільки переклад дуже специфічний. Вірші беруть із збірника, виданого у 1812-му році на приватній друкарні графа Ігнація Мархоцького, у містечку Миньківці. Це видання — раритет. Знайти його можна тільки у приватних бібліотеках. Я сьогодні в тому переконався. До того ж, — продовжив Марко, приймаючи з рук поручника Корневича склянку з гарячим чаєм, — «чорнява красуня», про яку йдеться в інших шифровках — не зовсім грамотний переклад. В оригіналі, у 144-му сонеті, цей вираз звучить як «смаглява леді». Не розумію, чому автор цих шифровок уживає саме «чорнява красуня».
— Тільки Шекспіра нам тут не вистачало! — Снігірів роздратовано відсунув склянку, хлюпнувши гарячим чаєм собі на руку. — Дурня якась!
— У них теж не всі від плуга й борони, — Марко потер стомлені очі. — Є, видать, й інтелектуали, що полюбляють витончену гру…
Марко раптом втупився поглядом у Снігіріва.
— Що таке?
— Річ у тім, що схоже видання Шекспіра я побачив в одній приватній бібліотеці, в домі відомої кам’янецької актриси. Вона розповідала мені, що керівник театру, Крамовський, раптом зібрався ставити «Гамлета», польською. Оцей керівник театру може бути нам вельми цікавим… — продовжував Марко. — Ми перехоплюємо шифровки у вигляді сонетів Шекспіра, а тут — ціла п’єса, публічно, на сцені міського театру… Та під таким соусом можна ворогові інформацію про цілий наступ передати! Розумієте? Актриса Біличенко обмовилася, що Крамовський, директор театру, просто загорівся ідеєю поставити уривки «Гамлета» польською. Це видається підозрілим.
— Ти натякаєш, що керівник театру Микола Крамовський може бути більшовицьким агентом й у такий спосіб передавати ворогу інформацію? — запитав Петлюра. — Я особисто знайомий із Крамовським, він завжди видавався мені досить щирим у своїх переконаннях та й, окрім театру, його більше нічого не цікавить. Але, звісно, сьогодні такі часи настали, що все може бути. А звідки у тієї пані Біличенко така книга? — поцікавився Петлюра знову.
— Книгу їй ще раніше дали на зберігання, то сімейна реліквія. Якийсь вояк, бабця котрого грала у приватному театрі Мархоцького…
Марко на мить замислився.
— Вояк? — перепитав Снігірів.
— Так вона мені сказала… — відповів Швед. — Хлопець з її слів небайдужий до театрального мистецтва і намагався у такий спосіб завоювати прихильність актриси, аби допомогла йому влаштуватися на роботу до театру.
— Зовсім люди подуріли! — не втримався Снігірів. — Війна іде, а вони у театрі грати… Кому ті театри потрібні сьогодні?
— Не скажіть, Борисе Євгеновичу… — заперечив Марко. — Театр може справно служити державі, якщо там гратимуть те, що відповідає державній політиці… Он взяти хоча б того ж Шекспіра і його театр…
— Марко правий, — погодився Петлюра. — Може, він нехай зосередиться на театрі, раз так вдало там знайомства завів? А інші працюють по інших напрямках?
— Теж про це думаю, — проказав Снігірів з посмішкою. — Марко у нас естет. Так і зробимо, пане головнокомандувачу.
— А що каже постраждалий, котрий стеріг приміщення? — поцікавився він.
— Нічого не каже, пане головнокомандувачу… Його вдарили по голові, мало черепа не проломили, він нічого не пам’ятає… — відповів Корневич.
— Можна мені до нього? — проказав Марко. — Хотів би сам розпитати його про все. Бажано просто зараз.
Снігірів похитав головою:
— Козак сотні Зубка-Мокієвського, Олексій Трегуб, зараз перебуває у лікарні, під охороною. Можна не поспішати, до ранку він ніде не подінеться.
— І все ж таки… Пане головнокомандувач… — Марко подивився на Петлюру, але тут же перевів погляд на генерала-хорунжого Бориса Снігіріва. — Перепрошую, як ви сказали, його ім’я?
— Олексій Трегуб.
— Треба негайно до лікарні! — Швед піднявся на ноги. — Пане головнокомандувачу, дозвольте скористатися службовим автомобілем? Це важливо! Шекспіра книгу, яку я переглядав у тієї актриси, дав їй на зберігання саме він, Олексій Трегуб!