Тим самим була вирішена доля України на довгі десятиліття.
На тлі загального хаосу, руїни, бідноти, відсутності вишколеної, забезпеченої усім необхідним армії, контррозвідки, потужного тилу, економіки, інфраструктури і, нарешті, усвідомлення всіма українцями сенсу національної ідеї така ситуація стрімко перетворювалася у критичну.
Нічого не нагадує? Так… наш 2014-й рік та уже XXI століття, у якому ми сьогодні живемо.
Тих, хто піднялися на захист України тоді, як і тепер, можна сміливо вважати супергероями. Україні вони потрібні сьогодні понад усе. Непереможні, безсмертні, кіборги, яких не беруть кулі. Бо від «Пливе кача» можна втопитися у морі виплаканих і невиплаканих сліз. І мені хотілося створити такого супергероя, українського Джеймса Бонда, українського «Капітана-Америку». Адже ні США, ні Європа не соромляться спокійно популяризувати такт втілення переможного духу для своїх громадян.
Марко Швед — кам’янчанин; хлопець із заможної, гарної української родини, що виріс на історіях Жуля Верна, Александра Дюма та Фенімора Купера. Рафінований інтелігент, якого життя змушує зняти рожеві окуляри й усвідомити, що реальний ворог не завжди буває таким, як у пригодницьких романах. Марко, подібно до своїх улюблених книжкових героїв, шукає пригод, а знаходить гіркі реалії життя. Він дивом залишається живим у 1916-му, під час «переможного» Брусилівського наступу, за успіх якого Російська імперія розплатилася українським «гарматним м’ясом». Він проходить пекло під Крутами. Має гарну військову освіту, майстерно володіє зброєю та навичками диверсійно-розвідувальної справи. Зрештою, він просто синьоокий красень з м’якою щирою посмішкою, від котрої мліють дівчата. Усвідомивши, що для кожного настає час, коли мусиш зробити вибір: хто ти, з ким ти, на чиєму боці, Марко обирає служити молодій Українській Республіці і працювати у Розвідочній управі.
Так от, саме у цей час, напередодні приїзду до Кам’янця головнокомандувача військ УНР, більшовицькі агенти викрадають зроблене ще за часів гетьманату Скоропадського кліше для друку 250-гривневої купюри, що спеціально перед тим доставили із Києва. На тлі загальної невизначеності, сум’яття й тотальної нестачі найнеобхіднішого ця ситуація може обернутися справжньою катастрофою. Бо ні часу, ні можливості виготовити нове просто не має. Повернути хитромудро викрадене кліше — його перше завдання. Головоломка, котру він мусить розгадати. Та на цьому шляху Марко проходить випробування, які можуть або зламати його, або загартувати.
Я виписувала своїх героїв, навіть негативних, так, аби вони були живими, реальними, зі своїми відчуттями, сумнівами й вадами, а не одномірно — білими або чорними. Намагалася, щоб їхні долі були реалістично вплетені у події тих часів. Деякі з героїв «Червоної Офелії» — реальні історичні персони, що справді мешкали у той час, а деякі — вигадані. Більшість подій, дійсно, мали місце у 1919-му в Кам’янці та Тарноруді на Збручі. А деякі епізоди виникли завдяки уяві автора.
Однак сьогодні, проходячи вулицями Кам’янця-Подільського, я усвідомлюю, що змогла оживити їх, тому і ставлюся до них, як дорсальних.
Чи насправді мені це вдалося, вирішувати тобі, дорогий читачу! Я лиш прагнула, аби ти, коли перегорнеш останню сторінку «Червоної Офелії», не залишився байдужим до історії своєї країни і, знайшовши у романі те, що не відповідає твоїм уявленням, історичним подіям чи твоєму власному розумінню, взявся вперто шукати і відновлювати істину. Бодай для себе!
З великою повагою автор
***
Відступати не можна! Примруживши очі, він оглядівся: зимовий день байдуже поливав сонячним промінням устелене людськими тілами поле. Він уже бачив це страшне видовище. У шістнадцятому. Таке саме поле, закривавлене, заслане понівеченими людськими тілами.
Залишитися живим серед пекла, яке потім нарекли переможним Брусилівським наступом, видавалося таким же нереальним, як і сьогодні, біля залізничної станції Крути. Тільки ось кров на тлі снігів завжди яскравіша, сліпучо-червона. Постріли лунають звідусіль: від муравйовських і рідше — від наших. У наших — мало куль. Та й сили абсолютно нерівні: кілька майже беззбройних сотень проти кількох тисяч.
Зупинити ворога силами немуштрованих хлопчаків?
Вони приречені, це безумовно. Якась дурна, беззмістовна смерть… Власне — чому ж беззмістовна, якщо їхні життя стануть спасінням для інших?
Але вмирати тут, зараз, на холодному снігу, серед чистого поля, не хотілося.
Знову торохкочуть кулемети. Косять тих, кого оминула куля. Їх голосне «так-так-так» звучить повільніше за биття його власного серця. Набої у гвинтівці давно скінчилися. В атаку йти хіба що з багнетом. Він намацав у кишені мисливський ніж. Справжній, швейцарський, марки «Вікторія», з фірмовим червоним хрестом. Подарований на Різдво кілька років тому маминою сестрою, тіткою Дариною та її чоловіком, французьким дипломатом. Ще одна, зараз абсолютно нікчемна зброя. Проти більшовицьких куль та кулеметів з ножем, навіть швейцарським, не попреш, хоч раніше той уже не раз ставав йому у нагоді.