— Граються з нами, як кіт з мишами! — дорікнув й собі поручник.
За освітленою площею Вірменський ринок, де тепер розташовувалося Міністерство військових справ УНР, починалася справжня темінь. Далі, правда, тьмяно світилися гасові ліхтарі біля вірменського госпіталю та аж ген, далі, біля маєтку турецького паші. Ще за кілька днів до приїзду Петлюри там розквартирували офіцерів. Мешканці ж будинку по Шпитальній, 1 мирно спали. Корневич зупинив авто віддалік і запитально глянув на Шведа.
— Ви надовго, юначе? Бо, враховуючи прихильність до вас головнокомандувача, я, певно, мушу вас доправити аж до самого дому.
Швед хмикнув.
— Я піднімуся до актриси Біличенко, перевірю, чи з нею все гаразд, і вже своїм ходом доберуся. Мені, самі знаєте, з гори на долину, та й удома.
— Як знаєте, — знизив плечима Зіновій Корневич. — Зброю маєте?
Марко дістав з-за пояса револьвер.
— Ось!
— Непогано, — присвиснув поручник Корневич. — Нумо, хлопці, слухай сюди! — звернувся він до вояків, що мирно подрімували на задньому сидінні.
Та Марко вже того не чув. Перебіг вулицю і, в кілька стрибків подолавши у темряві сходи, опинився перед квартирою Олесі Біличенко.
Завмер. Перевів подих. Лише тепер зрозумів, що від хвилювання серце лупиться в грудях, як спійманий горобець у силках.
Чомусь пригадав, як віртуозно постукав у двері минулого разу Кость Чорницький, і постукав у двері й собі так само.
— Олесю! Олесю Дмитрівно! — промовив приглушеним голосом. — Відчиніть!
Прислухався. За дверима панувала тиша. Постукав ще раз, голосніше, без вигадок. І в ту ж мить вчувся йому наче шурхіт босих ніг. Однак двері ніхто не відчинив.
— Олесю Дмитрівно, то я, Марко Швед, пам’ятаєте мене? Відчиніть, будь ласка.
Дивне прохання — відчинити серед ночі двері чоловіку, з котрим вона знайома суто символічно…
Шурхіт за дверима тепер став виразнішим. Вочевидь, вона стояла там, вслухалася у його голос, намагаючись спросоння зрозуміти, що відбувається.
— Олесю Дмитрівно, вам може загрожувати небезпека! Я тільки переконатися, що з вами все добре… — проказав Марко знову, остаточно відчуваючи себе повним телепнем.
Тепер уже не крилася. Шурхіт став голоснішим, мабуть, одягала щось на себе. А далі Марко почув її сонний, роздратований голос.
— То справді ви, Марку? Що вам потрібно? Ви бачили, котра година? Ви хильнули зайвого? Ідіть собі, не псуйте моє враження від нашого знайомства таким немудрим учинком.
Він зітхнув, обдумуючи, як краще відповісти на це абсолютно логічне заперечення.
— Олесю Дмитрівно, я тверезий і, Богом клянусь, не маю наміру образити вас. Єдине — переконатися, що з вами все гаразд.
— То вже ж переконалися! — почулося з-за дверей. — Я ж з вами розмовляю, живісінька-здоровісінька! Зі мною все добре, Марку. Тепер ідіть собі!
— Дещо сталося. Дуже недобре.
У відповідь — тиша.
Він зітхнув. Почувався йолопом. А раптом вона в помешканні не одна? А раптом у неї побачення з якимось кавалером? А він отак, по-дурному грюкає в двері, будить її та вимагає відчинити…
Повернувся, усвідомлюючи власну глупоту, ступив на старі східці. Корневичу, якщо той ще не поїхав, скаже, що з нею все гаразд, а сам побуде трохи з охороною… Якщо у неї хтось зостався на ніч, то хоч дізнається, хто. Раптом то Кость Чорницький! Оце б було верхом глупоти!
А зрештою… Яка різниця? Він і знайомий з цією жінкою всього кілька годин… Розмова про книги та мистецтво… Він давно не спілкувався з жінками, це все, як каже Кость, із голодухи за товариством прекрасної статі… Тьху, дурня якась лізе в голову!
Стара потерта дошка скрипнула під ногою. Марко ледь устиг ухопитися за поруччя, аби не запороти носом у ті кляті сходи. І в ту ж мить скрипнули за спиною двері помешкання Олесі Біличенко.
Він огледівся, завмер від несподіванки. У дверях зі свічкою в руці стояла вона сама. Зачіска «Холодна хвиля» так само бездоганно обрамляла її обличчя, наче жінка і не вкладалася спати.
З-під довгої мереживної сорочки виглядали босі ноги. На грудях вона стискала кінці шалі, що недбало огортала її спину, залишаючи оголеними тендітні плечі.
— Марку… — проказала вона якось розгублено і тихо. — То, все-таки, може поясните, що трапилося? Чому такий пізній візит?