Выбрать главу

Та з часом театральні бажання князя зійшли на пси, а ревнощі нового княжого коханця, якогось відставного корнета Бурдукова, що не мав ні гідної освіти, ні виховання, але умів задовольняти князя краще за інших, довершили справу. Мещерський боготворив цього юнака, не соромлячись називав його своїм Адонісом і влаштував тому небувалу, як для повії, кар’єру при дворі.

Крамовський мусів звільнити покої і, позбавившись утримання й привілеїв штатного коханця, мав шукати іншої долі.

Театр усе ж міцно увійшов у його життя. Та в Петербурзі кожна собака пам’ятала, ким довелося йому побувати до того, як він виявив у собі театральний хист. Потім був Київ, а потім — Харків.

Уже облаштувавшись у Харкові, Микола Савович сподівався, що привиди минулого тут його не потривожать, але даремно. Якось випадково дізнався і про свого колишнього покровителя: Мещерський навіть після смерті залишився тим, ким його у Петербурзі іменували за життя — «Содому князем і громадянином Гоморри». За сім років до своєї кончини в Ісідорівській церкві Олександро-Невської лаври він за тисячу рублів викупив для себе й свого улюбленця Бурдукова одне на двох двоярусне могильне місце, аби й після смерті бути з коханцем нерозлучним.

У липні 1914-го князь Мещерський помер, перед тим призначивши своїм спадкоємцем того ж таки невігласа Бурдукова. Дякуючи невпинним прижиттєвим піклуванням князя, його коханець і без того перебував на посиленому утриманні: обіймав при дворі посади камергера самого государя, служив при міністрі внутрішніх справ чиновником для особливих доручень.

Крамовський же всіма силами намагався перегорнути цю соромітницьку сторінку своєї юності, завдяки якій відкрив у собі не тільки неприродний потяг, але й талант театрального актора.

Позаду залишилися недолугі ролі, життя почало налагоджуватися. Витончена натура Миколи Савовича прагнула душевної рівноваги й творчої самореалізації. Він мав шанс облаштуватися і в Одесі. Однак відчував, що там йому не вправитися, не стати тим, чиє ім’я пам’ятатимуть роками. Хіба що вдовольниться роллю хлопчика на побігеньках у корифеїв. Та життя раз по раз вносило свої корективи.

Інша справа — Кам’янець! Він усе ще сподівався, що там вдасться почати все заново, бо йому назавжди запам’ятався той день, коли він побував тут ще у 1910-му, в грудні, напередодні католицького Різдва, разом із трупою театру свого тезки, Миколи Садовського.

Хурделило так, що, здавалось, голову зніме. У таку негоду вирушати на гастролі, тим паче без нормального транспорту й забезпечення було верхом безумства, однак керівника театру це не зупиняло. Залізничної колії до Кам’янця тоді ще просто не існувало. Їхали екіпажами, злі й мовчазні, проклинаючи заметену дорогу та собачий холод, кутаючись у реквізитні жупани й кожухи, поміж собою перешіптуючись, що гастролі, вочевидь, підуть коту під хвіст, бо кому буде цікаво у таку заметіль іти до театру…

Але раптом, на під’їзді до міста, мало не в чистому полі, їх зустріло численне товариство кам’янецької інтелігенції. Та зустріч була такою зворушливою і трепетною, що розчулила усіх, їх не просто чекали серед засніженого поля. Їх обігріли, напоїли гарячим чаєм і супроводили аж до самого міста. А далі задубілих акторів зустрічні розселили знову ж таки по своїх власних оселях. Крамовському тоді випало квартирувати у місцевого лікаря, пана Костя Солухи, людини вельми широкого світогляду та великих устремлінь. Такими з розповідей його колег-акторів виявилися усі, хто приймав і гостював у себе трупу Садовського. З таким товариством у Кам’янці можна було мати справу! Такі люди розумілися на мистецтві!

З того часу Крамовський загадав собі, що Кам’янець-Подільський саме те місто, де він міг би розвернутися; місто його масштабу. Він прославить Кам’янець театральний, а кам’янецький театр прославить його.

Тим часом Кам’янець, як і всю Україну, лихоманило. Здавалося, всі, хто претендував хоч на якусь владу в державі, мали за діло честі помітити тут собі територію. З Петлюрою ж Крамовський познайомився тільки цьогоріч, на початку квітня, коли у Кам’янці напівофіційно зібралося вельми добірне товариство — справжній політичний бомонд. На велике здивування Миколи Крамовського, його теж було запрошено на це заінтриговане зібрання, що радше нагадувало таємне засідання масонської ложі.

Однак Крамовський завжди вважав себе виключно людиною мистецтва, театралом й, відповідно, далеким від політики та всіляких навколополітичних інтриг, аж поки Симон Петлюра не пояснив йому, що, власне, театр і є політикою. До того ж, це не сьогодні і не ним вигадано. У вирі подій, котрі полум’ям охопили молоду Українську Республіку театру та культурі, за словами Петлюри, передбачалося чільне місце. Крамовському ця мова сподобалася. Коли до Кам’янця повернулися більшовики, йому було гарантовано безпеку, та він добре розумів, що будь-яка наступна зміна влади для нього — смерті подібна. Однак із приходом УНР його чіпати не стали; колишній Пушкінський дім назвали Шевченківським театром, і Крамовський ретельно підбирав відповідний репертуар, найкращі україномовні п’єси. Запрошував на гастролі відомі театральні колективи, переманював талановитих акторів, обіцяючи визнання та славу. Так у його колективі опинилися юна зірка Харківського театру Олеся Дмитрівна Біличенко.