— Як це… випадково? З якого-такого дива?
— Молоді люди, може, ви замовкнете вже нарешті? — поважна пані у капелюшку боляче тицьнула ручкою парасольки Маркові у спину. — Я змогла придбати квиток на сьогоднішній спектакль мало не під стріхою, — обурено додала вона. — Так ще й ви теревените безперестанку!
Марко скривився. Пані втрапила йому парасолькою просто в болючий шрам під лопаткою. А окрім всього іншого, Швед упізнав у тій пані свою літню сусідку, пані Ліпінську.
— Ну? — не вгавав Чорницький. — То, може, все-таки розповіси?
— Я уже й сам не радий, що сказав тобі це посеред спектаклю, тепер спокою не даси. Так сталося, — проказав Марко знову. — Пам’ятаєш, Олеся розповідала про хлопця, який залишив їй на зберігання отой томик Шекспіра?
— Ну?
— Він наклав на себе руки, Костю. Я був свідком, як його витягували із зашморгу сьогодні вночі. А в кишені у того хлопця знайшли щось схоже на прощальну записку, адресовану коханій жінці.
— I?
— Я мав підозри, що та записка адресована Олесі Дмитрівні і повинен був переконатися у тому, що їй нічого і ніхто не загрожує…
Чорницький похмуро відвернувся.
— Ага… Нічого й ніхто, окрім тебе! Зрештою… хто мені дохтор! — відповів Чорницький. — Я сам тебе запросив у гості до Олесі Дмитрівни, сам вас познайомив… Чого я чекав?.. — звернувся він до Шведа. — А як ти опинився вночі біля трупа того хлопця? Звідки дізнався, що він наклав на себе руки? Теж, скажеш, випадково?
— Молоді люди… — літня пані за спиною Марка зашипіла гускою. — Ви просто невиховані пацєта! Вам не у театр, вам…
Маркові нічого не залишалося, як повернутися до своєї сусідки.
— Пані Ліпінська, перепрошую, ми більше не будемо! Слово честі!
— Ну то що? — Чорницькому, схоже, було все одно. — Марку, то як? Як так сталося, розповідай!
— Я… — почав було Швед.
— Зачекай… Дай сам здогадаюся… Ти тепер працюєш на нову владу? Марко розвів руками.
— Костю… У всякому разі я тобі про все чесно розповів.
— Ну це вже ні в які ворота, молоді люди! Ви просто знущаєтеся з мене! — у відчаї вигукнула пані Ліпінська. — От вже не думала, Марку, що ти така невихована дитина! А видавався цілком пристойним хлопчиком!
Тут на пані Ліпінську почали шикати решта глядачів, і вона змушена була замовкнути сама.
— Я щось не второпаю, Шведе! — тепер, замість пані Ліпінської, обурено зашипів гусаком Чорницький. — Що ти за друг? Я познайомив тебе з жінкою, яка мені подобається, а ти вклав її у ліжко тієї ж ночі. Я ділюся з тобою всіма своїми планами, а ти поступаєш на службу і мені про те ні слова…
Марко потер обличчя. Не хотілося про це казати, але, вочевидь, мусів:
— Ну, ти ж мені теж не розповів, що після Одеси з Юрком Коцюбинським зійшовся і майже місяць із ним у Харкові геройствував…
— Чекай… — Чорницький криво усміхнувся. — То тепер тебе приставили з мною наглядати? Я чистий, Марку! — прошипів він. — За мною нічого немає. Я нікого не катував, не розстрілював, як Коцюбинський…
— Хіба я тебе у чомусь звинувачую? — проказав Марко. — Я до того, що кожен сам вирішує, Костю, про що казати, а про що помовчати. А з Олесею Дмитрівною все сталося несподівано… Але хіба могло бути інакше? Я з війни на війну, з госпіталя — знову у госпіталь… Мені прагнулося чогось іншого, людського. Якщо хочеш, я був готовий закохатися. І ось… з’явилася Олеся… Була б вона офіційно твоєю дівчиною, я і вухом би не повів.
— Яке тобі діло до того? — відрізав Чорницький. — Хіба мало жінок у місті?
— Слухай, Костю! Сталося те, що сталося. То що… Стрілятимемося?
— Та йди ти до біса, Шведе! — роздратовано відповів Чорницький. — Знати тебе більше не хочу. Не друг ти мені.
— Молоді люди! Востаннє благаю! — парасолька пані Ліпінської знову вперлася Маркові у спину.
Швед піднявся. Чорницькому скоро перейде, заспокоїться, але він і справді почувався кепсько.
— Поговоримо потім, Костю, після спектаклю.
Той і вухом не повів. Удав, що не почув. Дивився, як і належить, на сцену, де розгорталося дійство.
Марко тим часом пробрався до дверей. Опинився на другому ярусі, звідти звернув похмурим боковим коридором, і сходами — донизу. Шалено закортіло побачити її, Олесю. Тут десь мали розташовуватися гримерки акторів. Тож, напевно, гримерку актриси Біличенко йому відшукати буде не складно.
— Юначе, що вам тут потрібно? Сюди не можна! — перегородив йому дорогу черговий. Він впевнено виступив уперед, загородивши Марку дорогу.
— Мені можна, — відказав Марко. — Може, підкажете, де знаходиться гримерка пані Біличенко?