Тоді, вочевидь, Крамовський прорахував усе до дрібниць, аби заплутати сліди: нікому й на думку не спаде підозрювати у шпигунстві наївного вояка, який мріє грати в театрі і заради цього наважився завести дружбу з актрисою… Трегуб, користуючись прихильністю Олесі Дмитрівни, міг приходити до неї так само, як вони з Костем Чорницьким, гортати книги… Та й, мабуть, Олеся просто залишала його самого у кімнаті, так само, наприклад, як і Чорницького. В цей час Трегуб міг спокійно працювати з книгою скільки заманеться!
Чорницький… Хіба таке можливо? «Чорнява красуня» — Кость? Теоретично він міг би, але чи Кость здатен на таке? Ні, якась не варта уваги дурня!
У коридорі залунали чиїсь швидкі кроки і голос чергового. Марко похапцем згорнув аркуш і заховав у нагрудну кишеню.
— Але ж я просила не впускати до моєї гримерки сторонніх! Тим більше за моєї відсутності! — почувся голос Біличенко. — І коли нарешті пан директор забезпечить у дверях замки?
— Олесю Дмитрівно, — виправдовувався черговий, — я просто не міг зупинити цього юнака. До того ж він і слухати мене не став… певне, й досі там, чекає на вас! По всьому — дуже пристойний юнак! Тільки от слухати мене не став!
Олеся застигла на порозі. Вона була в образі Наталки-Полтавки; у рясній вишиванці, із дукачами на шиї. Блакитна стрічка у білявому волоссі переплітала довгу косу, яка їй неймовірно личила.
Вже за мить занурилася в Маркові обійми.
— А мені, коли ти вранці пішов, усе видалося сном, — прошепотіла просто йому у вухо.
— Та й мені, — відповів він тихо. — Але Кость Чорницький вернув мене до реальності просто під час спектаклю, — усміхнувся, відповідаючи на її поцілунки.
— Ти розповів йому? — Олеся пильно глянула йому в очі. — Розповів? Навіщо?
— Просто сказав, що ми з тобою відтепер начебто пара… — прошепотів Марко. — Аби це не стало для нього несподіванкою. Кость мій друг, і мені хотілося б залишатися з ним чесним у всьому. А сам тим часом прийшов упевнитися, що то дійсно так і є. Що ми з тобою відтепер пара.
— Я ні про що думати більше не можу, окрім як про тебе, Олесю! — додав.
— Так, так! — видихнула вона. — Пара. З цієї ночі я твоя, тілом і душею. Але тобі доведеться зачекати, поки спектакль не завершиться. І заради мене… помирися з Костем!
Зал вибухав оваціями тричі. Вже на завершення спектаклю і промови головнокомандувача, дочікуючись Олесю, Марко помітив у юрбі, що хвилями викочувалася з дверей театру, Костя Чорницького. Підійшов.
Той усім своїм виглядом намагався демонструвати байдужість.
— Костю…. Не годиться, аби так було між нами! Зрештою, Олеся Дмитрівна…
— Ти, Шведе, поганий друг, ось що я тобі скажу, — вимовив Чорницький. — І справа навіть не в Олесі Дмитрівні. Ти змінився. І не на краще.
— Ти не поспішай із висновками, Костю! — проказав Марко. — Я вибачився перед тобою, та й думаю, ще не раз зможу довести тобі свою дружбу. Гадаю, ти би взагалі не став відкриватися, якби опинився на моєму місці.
— То краще б ти промовчав, аніж вибовкати мені усе під час спектаклю… — відрізав Чорницький. — Словом… Я пішов, Шведе. Он, до речі, йде твоя муза.
Марко ледь устиг оглянутися, Біличенко, зовсім не схожа на ту пристрасну Наталку-Полтавку у дукачах та вишиванці, котра цілувала його у гримерці, була вже зовсім поруч. Маленький елегантний капелюшок вельми пасував до її відкритої смарагдової сукні. Театральної коси вже не було. Біляве волосся, примхливо викладене дрібними блискучими веложками, підтримувало той капелюшок, як човник на застиглих хвилях.
Вона рукою торкнулася його руки, а вустами — щоки.
— Ходімо звідси! — прошепотіла тихо. — Ходімо, поки приставлені тобою вартові не кинулися мене шукати! Чи ти, можливо, маєш якісь інші плани?
— Ні… — усміхнувся Марко. — Ніяких планів, окрім бути поруч із тобою. У всякому разі, цього вечора.
Вона задоволено всміхнулася.
— А я гадала, тебе теж запросили на той банкет… На честь приїзду головнокомандувача.
— Теж? — повторив Марко трохи розгублено. — Ні, я… Я не належу до вищих офіцерських чинів, аби мене запрошували на такі оказії. А тебе….
— Так… — просто відказала Олеся, притулившись до Марка. Її блакитні очі насмішкувато засяяли. — Так, запросили. Крамовський переказав прохання Петлюри неодмінно прибути. Чи то він сам вигадав… Але я відмовилася.
— Чому?
Вона стиснула плечима, дивуючись, що Швед не може збагнути такої простої речі.
— А що я там забула? — проказала тихо. — Ці офіційні застілля… така дурня! Та й Крамовський останнім часом поводиться дивно. Не хочу давати йому зайвий привід думати, що готова відповісти взаємністю на його залицяння.