— Крамовський до тебе залицяється? — перепитав Марко.
Олеся тільки хмикнула у відповідь.
— Не думаю. Я чула: жінки його мало цікавлять. Просто він вважає, що я зобов’язана йому своєю театральною кар’єрою у Кам’янці… Так мені і сказав. Мовляв, Кам’янець, звичайно, не Харків, але якби не він, то я зараз була змушена б грати всіляку революційно-пропагандистську дурню перед селянами.
— Тобто… Крамовський…
— Таке я чула від знаючих людей. Ще у Харкові.
Олеся зупинилася. Її долоні м’яко лягли Марку на груди, і від того по його тілу хвилями пішло тепло.
— У Кам’янці Микола Савович, звісно, приховує свої нахили, боїться скандалу… Але кажуть, у Пітері свого часу його театральна кар’єра почалася саме з того, що він спав зі своїм благодійником, якимось князем.
Марко скривився, наче відкусив цитрини.
— Заспокойся, мій герою, не потрібно нервувати! — проворкотіла Біличенко. — Микола Савович — людина не агресивна, не злостива! Він, звісно, зі своїми мухами й особливостями, розбалуваний мельпоменою митець. Цим все сказано! Але я не молоденький статист, тому мало цікавлю його як жінка. Я, можливо, й погодилася б піти на той обід із ним, бодай заради власної церемонії, але не хочу, аби Ольга Татарінова потім страждала через мій нерозважливий учинок. Мені ж Крамовський ні до чого, а Ольга… Я розповідала тобі про неї, вони вдають, що пара. Крамовський мусить постійно приховувати свою згубну пристрасть, — додала Олеся. — А наївна Ольга вірить, що може переробити його содомське єство. От і погодилася на таку невдячну роль. Та вона завжди була добра до мене, із першого дня мого приїзду до Кам’янця.
— І все? — Марко підняв Олесине підборіддя пальцем. — Ти не пішла на той банкет тільки через добре ставлення Ольги до тебе?
Біличенко прикусила губу. Обвела ніжним поглядом обличчя Шведа і примружила очі.
— Звісно, ні… Через тебе також. Я не хочу витрачати свій вільний час на всілякі казенні дурниці тепер, коли в моєму житті з’явився ти, Марку. Ти ж бо з’явився?
— Ні, це ти, Олесю, з’явилася у моєму житті, — обійняв її і, відчуваючи радісну легкість, запитав обережно: — Куди підемо? Можу я тебе запросити бодай на каву? Кажуть, у «Бель В’ю»…
— Навіть не продовжуй! — Олеся притулила до його губ пальчик. — Саме у тамтешньому ресторані усе те чиновницьке панство зараз і столуватиметься! До того ж… я маю цікавішу пропозицію. Ходімо на вечірку до Ольги Борисівни! Вона мешкає у Старому місті, не далеко звідси, на Татарській!
— До коханки Крамовського? — подивувався Марко. — Навіщо? Хіба вона не з ним, на банкеті?
— Звичайно, ні, Марку! — розсміялася Біличенко. — Він її ніколи не бере з собою до подібного товариства. Тримає в тіні. Чи то боїться, що вона впаде комусь в око, чи тому, що Ольга занадто віддана жінка, а чоловіки таких завжди мало цінують. Ольга, звичайно, страждає, але вигляду не подає…
Швед здивовано зупинився, обійняв Олесю.
— Навіщо ти мені про неї розповідаєш? Мене не цікавить коханка Крамовського…
— Я кажу про те, — м’яко усміхнулася Біличенко, — що Ольга — добра душа і ніколи й виду не подасть, що Крамовський робить їй боляче, їй буде приємно, якщо ми з тобою навідаємося до неї на гостину. Вона переконається, що я відхилила пропозицію Миколи Савовича. До того ж, у Татарінової сьогодні збереться наше найтісніше театральне товариство. Ходімо до неї, Марку!
— Як скажеш! — відповів Швед. — Якщо це зробить тобі приємність, Олесю. Але ж не з порожніми руками…
Біличенко вдячно подивилася на нього. Він таки справді дуже тямущий хлопець!
Парковою доріжкою, навпростець, від Шевченківського театру до Новопланівського мосту було рукою подати, а далі, мостом до Старого міста. Вийшовши з Олесею до Новопланівського, Марко із здивуванням відзначив, що на фасаді вчорашнього банку красується нова вивіска — «Міністерство фінансів Директорії». Не помітив її ані минулої ночі, ані третього дня. Адміністративні й державні установи останнім часом так швидко змінювали свої таблички, що Швед не встигав зауважити, де і що тепер знаходиться. Така плутанина бентежила і навіть дратувала містян, однак істеричність та сваволя більшовицької влади змінилася бодай подобою розміреного мирного життя. Кам’янець наче знову поринув у ті спокійні та впорядковані дні, коли було можна думати про все, окрім війни.
От і сьогодні хтось, як Марко з Олесею, неспішно повертався з театру, насолоджуючись пахучим червневим вечором, поміж собою обговорюючи промову Петлюри після спектаклю; хтось, навпаки, чимчикував у зворотному напрямку, у справах, на Новий план. По дерев’яному настилу мосту прогуркотіли два екіпажі, везучи своїх пасажирів на вечірній променад до Старого міста; попід загостреними бильцями мостових перил дріботіли монахині до катедри, на вечірню месу, а поміж них прогулювалися розімлілі від денної спеки гімназисти…