Чи уявляв він собі років, скажімо, п’ять тому, попиваючи пряжене молоко за батьківським столом та почитуючи Жуля Верна в оригіналі, що буде різати цим ножем ворожі горлянки так холоднокровно і спокійно? І взагалі, чи думав про те, що матиме ворога, а його ворог матиме отаке жалюгідне обличчя?
Цікаві книжки, всілякі фізичні вправи та зброя завжди були Марковим найбільшими захопленнями, тож коли тітка Дарина, молодша мамина сестра, писала йому з Парижа й запитувала, які гостинці надіслати, він незмінно відписував: нові книги, карти, складний ніж, боксерські рукавички, револьвер, підзорну трубу — усе, що знадобиться герою для захопливих мандрівок та боротьби зі злом.
Уявляв, як мандруватиме слідами героїв Жуля Верна, як рятуватиме світ та шукатиме таємничі скарби…
Револьвер дядько Альбер, звісно, передати Марку не наважувався, проте все інше з тіткою Дариною надсилали чи не на кожне свято; передавали з кур’єром дипломатичною поштою просто до Кам’янця. Своїх дітей вони не мали, тож Марка балували подарунками, як могли. А йому у дитинстві завжди видавалося, що ворог має бути інтелектуальним, хоч і підступним, але з певним розумінням честі, обов’язково під стать герою, котрий його за всяку ціну мусить перемогти у відкритому двобої. Таким, наприклад, як професор Моріарті для Шерлока Холмса чи вороги Едмона Дантеса, тобто графа Монте-Крісто. Але не свавільним, тупим і безжальним, як новоявлені більшовицькі орди, для яких немає нічого святого. Ще вчора, як любив повторювати батько, ця бидлота гадила у мармурові вази Зимового палацу в Пітері, а сьогодні нищить українців та плюндрує їхню землю…
— Уперед, браття! За Україну!
Гвинтівка — продовження його рук, зрослася гладким відполірованим стволом із шорсткими замерзлими долонями. Кривавий сніг замиготів під ногами. Йому навряд чи вдасться залишитися сьогодні живим. Але він не може так просто здатися смерті!
Справа і зліва уже точився запеклий рукопашний бій, а він біг уперед, наче все не міг обрати собі гідного суперника для поєдинку.
— Стой, щенок!
Зацідив прикладом у щелепу, і безлика постать у зеленкувато-сірій шинелі міхом гепнула на сніг. Оце тобі за «щєнка»!
Ще один у чорному матроському бушлаті майже беззвучно відкотився в бік.
Страх десь подівся, розтанув. Залишилася тільки холодна лють, навіть інстинкт самозбереження змовк. Ворог виріс наче нізвідки. Та й куди втечеш, коли, власне, біжиш не від, а на ворога?
І ось крик виривається з горла. Це кінець. Мабуть, кінець! Але куля зі свистом пролітає повз. Він чує, як дрижить холодне морозяне повітря і, здається, навіть бачить краєм ока цю смертоносну чорну цятку… Наче невидима рука янгола-охоронця вкотре відводить її в бік, подалі від скроні.
Його багнет пробиває шинелю і входить у вороже тіло так легко, наче воно зроблене з масла. Ворог повільно осідає, нанизаний на вістря. Виє від болю, востаннє криє добірним російським матом. Перед очима — спотворене болем і ненавистю обличчя. Плаский, кирпатий ніс, вискалені дрібні щербаті зуби… Ніколи не відчував у собі ненависті до людей. А тут… Клята орда! Скільки тебе прадіди товкли, а ти все одно приходиш на нашу землю! Навіть імення Бога перед смертю згадати не можеш!
Наступний виринає, наче з-під руки, але в долоні вже наготові ніж. Марко по рукоять заганяє його лезо просто в шию супостата і блискавично витягає; відчуває, як гаряча кров бризкає йому на обличчя, засліплюючи очі. Ну ось, згодився таки знову швейцарський ножик!
Та раптом щось пекучо-гостре пронизує йому спину. Трохи нижче лопатки. І все пливе, наче в тумані, і боляче стає до нестями.
— Марку, Марку, вставай…
Хтось зве його, і тому голосу вторить луна. Його кудись тягнуть, він ще встигає відчути, як замерзлі грудки землі впиваються в обм’якле тіло.
Біль викручує легені, забиває подих.
— Братчику, не вмираааай!
Марко підхопився на ліжку, важко хапаючи повітря пересохлими губами. Спазм до болю скував легені. Оглядівся, наче на якусь мить знову опинився уві сні, на полі бою. Але в кімнаті панували мир і спокій. Тільки червнева громовиця за вікном потрясала небесами.