Ольга мешкала поруч із знаменитим будинком Юзефа Роллє, за старим розлісованим муром, на вулиці Татарській. Вузька Петропавлівська вуличка поєднувала її з Троїцьким майданом і виводила на щербату бруковану доріжку, просто до помешкання Ольги. Звідти крізь прочинені вікна вже лунав сміх і складні перебори гітари. Хтось виглянув у вікно, гукнув, привітно помахав рукою до Олесі, а на порозі вхідних дверей уже за мить з’явилася сама Ольга — ще достатньо молода жінка із сумними, трохи почервонілими очима та удавано-недбалою зачіскою.
Кам’янецькі панянки не відставали від моди навіть у непевні часи: такі удавано-недбалі зачіски, вочевидь, уходили цього літа і в кам’янецьку моду. Марко запам’ятав ці невагомі, роздмухані пасма та кучерики жіночого куаферу ще з днів свого перебування в Одесі.
— Олесю Дмитрівно… Яка приємність! Як добре, що ти прийшла! — вона кинулася в обійми Біличенко, і Марко вловив, як Ольга, сподіваючись, що він не розчує, прошепотіла на вухо Олесі: «Дякую! Дякую моя люба! Довіку не забуду твою дружбу!»
Була це подяка за візит чи за жіночу солідарність, але вже за мить пані Татарінова перевала свій погляд на Марка.
— А хто цей красень, Олесю? Маєш негайно нас познайомити!
— Марко Швед, мій… друг, працює на новий уряд, — трохи збентежено, але з посмішкою відказала Біличенко. — Ти вже вибач, я сама запросила Марка скласти мені компанію. Але ми не з порожніми руками. У нас — шампанське й шоколад…
— Ну що ти таке говориш! — Татарінова усміхнулася, ховаючи погляд, у якому таки зблиснули сльози. — Ходімо, ходімо, не стіймо на порозі!
— Ти знову плакала? — тихенько поцікавилася Олеся. — Казала ж тобі, він того не вартує, Олю! Ти самодостатня, талановита… Полиш ці дурні ілюзії! Не варто ліпити із Савовича Бога тоді, коли ти його навіть не цікавиш як жінка!
Татарінова стиснула її руку.
— Та ні, я не плакала. Оце зараз розчулилась. Крамовського, тобі відомо, й могила не справить. Йому потрібна свобода і музи… Я ж потрібна йому лише…. Я це розумію. Хоч і ти, моя люба, абсолютно, права! Мені би повчитися у тебе. А очі… очі червоні, бо до мене завітав, нарешті, пан Остапенко, роздмухав кальян з особливим вишневим тютюном… Привіз із своєї подорожі до Константинополя мені у дарунок. І я трохи переборщила… Як ви ставитеся до кальяну, Марку? — обернулася Татарінова до Шведа. — Полюбляєте?
Марко стиснув плечима.
— Ніяк… Не палю.
— Якщо забажаєте, то можете спробувати… — приязно усміхнулася Ольга. — Це дуже вишукана східна забава, особливо якщо роздмухати його на вині…
— Дякую… — усміхнувся Марко. — Однак, з вашого дозволу, відмовлюся. Та й вам не рекомендую.
— Марко переконаний, що подих жінки має пахнути молоком і трояндами! — проказала Олеся. — А тютюн псує цей аромат!
— Боже! — Ольга Татарінова захоплено сплеснула руками. — Він такий милий і не зіпсований! Але ж ви не відмовитеся випити з нами коньяку, Марку?
Вона прочинила ще одні двері, прийняла з рук Марка пляшку шампанського і коробку з шоколадом, а тим часом очам Шведа відкрилася простора кімната. Товариство неспішно вело розмову, смакувало з дрібних келишків коньяк, утопаючи у куделях ароматного вишневого диму. Хтось сидів за столом, хтось розташувався на дивані, а хтось, на східний манер, серед шовкових подушок, просто на підлозі, встеленій товстим зеленим килимом, потягував кальян.
— Це просто якийсь клуб гашишистів! — із посмішкою прошепотів на вухо Олесі Марко, обіймаючи її стан.
— Багато ти розумієш! — усміхнулася Біличенко. — Тихенько, Ольга почує — образиться на все життя. Робота у театрі — суцільні нерви. Потрібно ж якось нам розслаблятися…
— Товариство, знайомтеся! — проказала тим часом Ольга Татарінова. — Це друг нашої Олесі Дмитрівни, Марко. І він приніс нам шампанське!
— Шампанське — воістину богемний напій! — подав голос чоловік з розкішними вусами, відкладаючи у бік гітару. — Тож тепер, — додав вусань, — слідуючи логіці напою, доведеться нам з уявного сералю з його кальянним дурманом перенестися на Монмартр… Ви бували в Парижі? — звернувся він до Марка і тут же відрекомендувався: — Антін Кропивницький, актор Шевченківського театру.