Олеся мовчки стиснула під столом коліно Марка: не встрявай у розмову із захмелілим, мовляв, тобі те ні до чого.
Марко тим часом поволі розглядав присутніх, відчуваючи, як від пропахлого вишневим димом повітря м’яка втома розливається його тілом.
— Дмитре, не говори про те, на чому не знаєшся. Гадаю, найкраще про майбутнє України варто запитати у пана Марка? — запропонувала одна із присутніх, Анастасія Домбицька.
— Отже, ви, Марку, такий молодий, а вже підтримуєте цю масонську змову? — раптом проказав, потягуючи кальян, Євген Остапенко.
Швед зробив ковток шампанського й усміхнувся.
— Перепрошую, чому масонську?
— А як іще назвати те, що у нас відбувається сьогодні? — зневажливо проказав Остапенко. — Іменно масонську! Он, нашого Миколу Савовича ще у квітні сам Петлюра зволив був запросити на засідання… національна Велика Ложа України на чолі з Великим Майстром! Саме так! Про це все місто знає. Отож, масони збираються рятувати Україну, а тим часом між собою голівку маку поділити не можуть…
— Що ви маєте на увазі? — поцікавився Марко.
— Чвари пана Петлюри з паном Моркотуном, звичайно, на предмет того, хто старшіщий у ложі вкраїнських масонів!
— Ааа, ви про це… — Швед відклав келих і мало не зусиллям волі уважно подивився на свого співбесідника. — Не мав честі бути знайомим з вами раніше, пане Остапенку, та й до жодного таємного товариства я не належу, але те, що ви говорите, інакше, як провокацією, сьогодні не назвеш… Я знаю одне: Україна під проводом Петлюри бореться за право бути незалежною від Російської імперії — все одно, царської чи більшовицької; очолюваної Миколою II чи Ульяновим-Лєніним. Різниці, принципово, ніякої. Цілі, як ви розумієте, у московської комуни, як і в царату однакові: аби Україна залишалася колонією, сировинним придатком. Без власної мови, культури, історії…
— Пане Марку, — Остапенко закотив очі, — перепрошую, але ви говорите, як екзальтований гімназист, якому промили мізки на зібраннях таємного гуртка. Ваш молодий вік у певній мірі виправдовує цей щирий запал, але…
Швед зусиллям волі змусив себе не виказувати роздратування. Якщо цей самовдоволений павич, Остапенко, дійсно провокує його, хто знає, чим завершиться тоді їхня розмова.
— Мені довелося бувати, як ви кажете, з тими екзальтованими гімназистами в бою… — проказав Марко якомога спокійніше та розважливіше. — Якби не їхня патріотична екзальтація, навряд чи ми з вами зараз тут попивали би шампанське, пане Остапенку. Невже ви всерйоз гадаєте, що московські окупанти дозволили б вам розкошувати? Чому ж, коли Кам’янець був у їхніх руках, більшість місцевих заможних людей подалися за кордон? До Відня, Варшави чи Константинополя, от як ви… Чому повертаються тепер, коли в Кам’янці мирно, спокійно, працюють театри та кав’ярні? Мені дивно, що опікуючись українським театром, ви не розумієте таких простих речей; не розумієте чи не бажаєте розуміти, за що ллється українська кров.
— Ой… полиште цю патетику, друже мій… — відмахнувся Остапенко. — Скажіть краще, хто тих гімназистів туди посилав? Кров, бачте, українська пролилася… Та нашому народу їсти не дай, аби з кимось погерштикатися! До того ж я не опікуюся українським театром! Як на мене, українська мова у театрі звучить дивно; навіть, якщо хочете — дико! Я звик до римської опери та віденської оперети, а місцеве святилище мельпомени підтримую зовсім не тому, що мені до вподоби недолугі україномовні постановки пана Крамовського! Я підтримую театр, бо там є чудова Ольга Борисівна, Олеся Дмитрівна, які роблять цей світ прекрасним і варті гідного життя навіть у такі темні часи! А те, чим займаються панове Петлюра і Моркотун, — звичайне перетягування ковдри.
— Зрозуміло… — проказав Марко. — Я збирався прояснити вам той факт, що пан Моркотун стоїть на засадах української автономії у складі Росії, тобто збереження її нікчемного залежного статусу, а пан Петлюра вболіває за повну самостійність України як незалежної держави. Та вам, здається, все одно щодо таких дрібниць…
— Панове, панове, вгомоніться, заради Бога! — втрутилася Ольга Татарінова, яка з наростаючою тривогою спостерігала за розмовою обох своїх гостей. — Скуштуйте краще канапки з шинкою! Пан Швед правий у тому, що з більшовиками митці каші точно не зварять! Нас просто розстріляють! — розвела вона тонкими руками. — Або ж змусять грати, як каже Микола Савович, усіляку пропагандистську дурню! Ото вже, направду, панове, недолугість! Але у складі Російської імперії ми таки непогано жили! Олесю Дмитрівно, чи не так?
Біличенко театрально закотила очі.