— Аню… Олесю Дмитрівно, це вже не смішно! Ольго Борисівно, припиніть ці дурні жарти! — Анастасія Домбовська ледь не крізь сльози вхопила Татарінову за руку.
— Ні-ні… я тут ні до чого! — прошепотіла сполотніла Анна Головацька. — Дух сам рухає моєю рукою… Я тут ні до чого!
— Очевидно, що це не дух пана Роллє! — зазначив Євген Остапенко. — Зачекайте ви, Настю, зі своїми страхами! Дайте довести сеанс до завершення!
— Тоді без мене! Я не хочу більше бути присутньою під час цієї безглуздої забави!
Татарінова звела очі на Домбовську.
— Моя люба, це ж не завдасть вам ніякої шкоди! Не йдіть, залиштеся!
— Мені — ні! Але моїй християнській душі…. — вигукнула Домбовська. — Я не буду займатися тим, що суперечить Божому порядку речей. Я йду звідси і негайно!
— Запитайте, чи цей дух ще тут, Аню? — не звертаючи уваги на слова Анастасії наказав Остапенко. — Поцікавтеся, кому він належить, такий неделікатний… Я читав оповідки пана Роллє, багато чув про нього… Кажуть, він був вельми шанобливою і доброю людиною. А цей дух…
— Чи ви ще тут, дух Юзефа Роллє? — тремтячим голосом поцікавилася Анна Головацька.
Каблучка закрутилася над словом «ТАК!», задрижала і знову пішла виписувати еліпси і кола над аркушем.
— Чи можемо ми далі спілкуватися з вами? — перепитала Анна Головацька. — Хто ви? Назовіть своє ім’я?
«ГЕОРГИЙ КАРАЕВ» — вказала на відповідні літери каблучка Анни.
— Георгій Караєв? — підняла очі на присутніх Анна. — Це хто? Хто це такий, панове? Олесю Дмитрівно… Ви все правильно записали? Цікаво, хто такий Георгій Караєв?
Біличенко і сама сполотніла. Рука, якою вона записувала літери, раптом укрилася червоними кривавими плямами. Олеся підняла руку; геть усе, записане на аркуші, залило червоним кольором, наче хтось перекинув склянку з кров’ю…
— Що за дурня, панове? Я погодилася бути присутньою на сеансі лише задля розваги, але Ви, Аню, здається, переходите всі межі… Розвага перестає бути розвагою!
— Олесю Дмитрівно, та я тут ні до чого! Богом клянуся! — вигукнула Анна Головацька. — У мене вже й рука затерпла тримати цю каблучку!
— Ну то покладіть її! Це вже не гра, Анно… Навіщо ви отак з нами? Олю, будь ласкава… Припини це негайно!
— Олесю Дмитрівно, Олесю Дмитрівно! — проказав Остапенко примирливо. — Заспокойтеся… Розвага не вдалася, очевидно. Ми почали спіритичний сеанс, будучи переконані, що це лише невинний жарт, а тут, схоже, все вдалося по-справжньому…
— Яке там по-справжньому! — вигукнула Біличенко. — Це знущання! Анна сміється над нами, тільки й того! Не чекала від вас, Аню, такої зневаги до нашого товариства!
— Та я тут справді ні до чого, Олесю Дмитрівно! — знітилася Головацька. — Я тут абсолютно ні до чого!
— А що накажете мені думати? — розсміялася Олеся. — Ми очікували на веселу розвагу, а ви перетворили її у жахливу пародію! Це так негідно! Ольго Борисівно, будьте ласкаві, увімкніть електричне світло! Мені треба негайно вимити руки!
Татарінову довго вмовляти не довелося. Біличенко підхопилася і нервовими кроками почимчикувала слід за Ольгою до вбиральні. А Марко тим часом узяв до рук аркуш, по якому розпливлася кривава пляма.
Підніс ближче до очей, розтер між пальцями, навіть понюхав.
— На вашу думку, панове, що то може бути? — поцікавився Кропивницький.
— Ясно що — кров! — проказала Анастасія Домбовська. — Дух цього Караєва чітко сказав, що буде багато крові і ми всі згинемо…
— Як на мене, — посміхнувся Марко, розглядаючи перо, яким користувалася Олеся. — То це звичайний хімічний фокус, а не прояви потойбічного. Погляньте, після того, як я взяв перо до рук, на моїх пальцях залишаються схожі на кров червоні плями, але це не кров…
Пане Остапенку, зізнайтеся, що домовилися з пані Головацькою розважити товариство в такий спосіб, та й по всьому…
— Я не займаюся подібними розвагами, пане Марку, — з викликом відповів Остапенко. — Я лише запропонував розважитися, провести спіритичний сеанс та продемонструвати нашій Анні свої здібності, якими я був зачарований у Відні. Так само й панна Головацька, гадаю, тут ні до чого… Незрозуміла метаморфоза….
— Та невже? — усміхнувся знову Марко. — Однак дозвольте, панство, залишити вас на кілька хвилин, маю дізнатися, як почуває себе Олеся Дмитрівна, опинившись у такій неприємній ситуації.
— Ти причетна до цього? Зізнавайся! — почув Марко вже в коридорі Олесин голос, що лунав за дверима вбиральні. — Як ти могла дозволити Головацькій таке витворяти з нами? Що вона взагалі робить у твоєму домі, ця особа із сумнівною репутацією?