— Олесю, — виправдовувалася Татарінова, — у тому, що відбулося, моєї вини немає, ми всі на початку сприйняли це як цікаву розвагу, не більше! Та й ти не сприймай те, що сталося, як персональну образу! Може, Анна і справді утнула недоречний жарт, але ніхто не мав на меті образити особисто тебе…
За шумом води Марко розчув тихе схлипування.
— Олесю? — покликав він.
Двері до вбиральні прочинилися, і звідти виглянула розгнівана Біличенко й розгублена Ольга Татарінова.
— Я — дізнатися, як ти… — проказав Марко. — Не бери до голови цю дурницю, то не варте уваги!
— Марку, але ж додуматися до такого… Просто страхітливо! І ця кров…
— Та не кров це, — Марко продемонстрував вимащені червоним пальці, у яких хвилину тому тримав перо. — Звичайна хімічна реакція. Схоже на сполуку нітрату заліза і калію. Гадаю, речовиною було змащене перо, у контакті з повітрям і шкірою рук проявився такий ефект…
Татарінова збентежено подивилася на Шведа.
— Звідки то вам відомо, пане Марку?
— Та це початковий курс хімії, Ольго Борисівно, хімічний фокус, якщо бажаєте.
— То це була не кров? — невпевнено перепитала вона. — То навіщо Євген з Анною таке вигадали! Тут же зібралося пристойне товариство!
— Та не беріть в голову, Ольго Борисівно, дурниці. Жарт та й тільки! — відмахнувся Марко. — Олесю, ти бажаєш залишитися чи, можливо…
— Ні! — різко відповіла Біличенко. — Звичайно, я хочу піти. Вечір безнадійно зіпсований. Олю… — звернулася вона до подруги, попрощаєшся за нас із Марком. Не хочу більше повертатися до тієї кімнати. Цей Остапенко зі своїми дурними жартами справжній ідіот!
Татарінова розвела руками.
— От, нещасна моя година! Навіть якщо то Євген і вирішив утнути такий неприємний жарт, змовившись з Анною, то чому ти все приймаєш як особисту образу, Олесю? Вимащені червоною фарбою руки того не варті, аби так нервувати…
— Дозволь, Олю, я вже сама вирішуватиму, як мені себе поводити! — відрізала Біличенко. — Марку, то ми йдемо вже? Чи ти бажаєш зостатися?
— Якщо хочеш… — усміхнувся Марко, беручи свій капелюх, — Ольга Борисівна права у тому, що тобі дійсно не варто так гостро сприймати все, бо, зрештою, і ми сиділи за тим столом і стали учасниками недоречного жарту.
Олеся майже не слухала його слів. Крутнулася перед дзеркалом, поправила капелюшок і вже за мить спускалася сходами на двір.
— Зачекай! — Марко впіймав її за руку аж на доріжці, під розлогим каштаном. — Я мав намір провести тебе додому… Чому ти так поспішаєш?
— У якому сенсі провести? — запитала Біличенко знервовано. — А ти хіба не залишишся?
Марко взяв Олесю за руку.
— Ні, сьогодні не зможу. Завтра понеділок, маю бути на службі з самого ранку. Але ж я ще не йду…
— То можеш іти! — відрізала Олеся, шарпнулася і пішла далі, сердита, наче увесь світ їй винен. — Сьогодні, вочевидь, не мій вечір! — гукнула не повертаючись.
— Олесю…
— Іди, іди, я сама, тут недалеко.
— Ну що ти таке говориш? Я проведу тебе і не сперечайся! Навіщо тоді, питається, та охорона під будинком була приставлена, якщо ти сама ввечері ходитимеш вулицями!
Її роздратування було незрозумілим, нелогічним, майже дитячим, та Марко вирішив на те не зважати. Догнав Олесю вдруге, бо каблук черевичка Біличенко зрадницьки застряг між камінням бруківки і, не обідравши шкіру на підборі й руках, його неможливо було витягнути.
— Так… не поспішай, бо до решти зіпсуєш взуття! — проказав майже суворо.
Її картинне роздратування потроху вгамовувалося.
Марко присів, розстібнув застібку на черевичку і вивільнив Олесину ногу, а далі й каблук самого черевичка обережно витяг із кам’яної пастки.
Навіть при тьмяному світлі ліхтарів було помітно білий скуйовджений «шрам» на підборі.
— Ну от! — зітхнула Олеся, балансуючи на одній нозі. — Тепер доведеться каблук реставрувати у майстра! Ну от що за життя таке!
— Аби стільки біди було! — проказав Марко, допомагаючи їй узутися. — Тепер понесу тебе додому на руках, щоб ти не втрапила у ще якусь халепу!
Тихою Татарською, мимо Казанського собору, можна було вийти аж до міської ратуші, а далі — до Олесиного дому. Місто поволі готувалося до сну.
— Слухай, Олесю, а хто такий, цей Георгій Караєв? — запитав він замислено. — Якийсь ваш театрал? Прізвище мені наче знайоме, та я не знаю людини з таким ім’ям ні мертвої, ні живої…
— І ти туди ж! — відмахнулася Біличенко. — Наче я знаю! Я розсердилася на Анну та Остапенка за цей дешевий фокус із кров’ю, бо у порядному товаристві, де всі наче друзі й знайомі, один з одним таке робити не годиться! Ще й обрали мене собі у писарі! Але хто такий… як там його… Караєв Георгій — мені не відомо…