— Ну все, все, я ж просто запитав… — примирливо проказав Марко. — Краще скажи, що у тебе в планах на завтра? Може, завтра побачимось?
— Та хто ж його знає… — Олеся багатозначно розвела руками. — Хто ж його знає, що стрільне у голову Крамовському! По-перше, буде злий, що я не пішла з ним на той бенкет у «Бель В’ю». Ну і потім: його ж, певно, теж недаремно туди кликали. Переконана, що завтра фонтануватиме новими ідеями та пропозиціями. Останнім часом у нього все зводиться до постановки «Гамлета», муштрує нас, он навіть змусив репліки всі вивчити… Найцікавіше, що польською! Мені якраз ота книга Олексієва і стала в нагоді. Не знаю, кому зараз у Кам’янці «Гамлет» польською буде цікавим, але відчуваю, що наш Савович знає щось більше, ніж ми…
— Цілком можливо… — погодився Марко. — Крамовський, як я зрозумів, тримає ніс за вітром, та й у влади нової у честі. Якщо державна політика буде спрямована на поліпшення взаємин із Польщею, то ваш «Гамлет» стане вельми символічним і вчасним виявом симпатії українського театру польському народу.
— Все у тебе з державними справами пов’язане, наче інакше й бути не може! — хмикнула Біличенко. Вона вже зовсім пом’якла від свого гніву.
Марко усміхнувся. Однак думки його тепер були зовсім не біля Олесі. «Гамлет», Крамовський, постановка польською мовою і, зрештою, викрадене кліше. Все це поволі чіплялося одне за інше і зв’язувалося в один цікавий ланцюжок… Після довгого і пристрасного прощання з Олесею йшов додому, раз по раз прокручуючи в голові події кількох останніх днів.
Уночі прокинувся від важкого сну, наче руки його залиті кров’ю по лікті і він не може ту кров змити. Знову вийшов на кухню, засвітив гасову лампу, заколотив собі молока з медом. Узявся писати донесення. Планував те зробити на світанні, але раз сон пропав, то зволікати було нічого. Завтра вранці доведеться відзвітувати Снігіріву про те, що бачив та чув… Але чи цікавитимуть начальника вивідної управи історії про спіритичний сеанс та хімічні фокуси?
Незчувся, як у дверях з’явилася мама. Підійшла, обійняла його. Від мами пахло лавандовим маслом, яким завше змащувала скроні, коли боліла голова.
— Їдьмо з нами, Маркусю, до тьоті Дарини! Скільки ти можеш воювати? Невже ми з батьком тебе ростили для того, аби ти загинув тут?
— Мамо! — протяжно мовив Марко. — Я живий і здоровий…
— Так, живий і здоровий. Поки що… Але скільки разів ти був за крок до смерті? — схлипнула мама. — Подивись, що робиться у Харкові! До батька сьогодні товариш заїжджав, дядько Богдан, пам’ятаєш, той, що млин тримав? — пані Ганна обхопила плечі сина міцніше. — Каже, там червоні комісари лютують, тих, що опір який чинять, то розстрілюють цілими родинами.
— Я залишаюся, мамо, — Марко витер «вуса» від молока і підняв спокійний погляд на матір. — Якщо всі виїдемо, хто Україну захищатиме?
— Та Бог із нею, Україною… Що мені важливіше, Україна чи мій син?
— Мамо… Не треба! Я залишаюся. Приїду, коли все втихомириться тут.
Марко вивільнився з материних обіймів, а пані Ганна недобре зітхнула.
— Ага, втихомириться! — продовжувала вона. — Аякже! Каже дядько Богдан, що все тільки починається: за Харків більшовики з біляками деруться. У Петлюри мало сили, аби втримати цілу країну, та й зрадники на кожному кроці…
— Багато той дядько Богдан знає! — проказав Марко. — Гірше зрадників — малодушні українці, котрі чекають, що хтось прийде та врятує їх! — випалив він.
В очах пані Ганни заблищали сльози.
— То це ти нас із батьком вважаєш малодушними? Не соромно тобі? Ти знаєш, скільки батько петлюрівцям помагає? Грошима, провіантом, усім, чим може? І ти нас малодушними вважаєш?
— Мамо! Розходімось спати, — Марко піднявся з рішучим настроєм, бо розмова з матір’ю переходила на слизьке. — Я не вас із татом мав на увазі! — проказав, намагаючись бути спокійним. — Не можу я втекти отак… До тітки Дарини не поїду, так і знайте. А ви їдьте, чекайте на мене там. Дасть Бог, усе минеться, то я приїду по вас.
— Читаю твоє донесення, Марку, — Снігірів виглядав невиспаним, але бадьорився. У кабінеті пахло свіжозвареною кавою. Разом із Петлюрою до Кам’янця прибув вантаж більш гідного провіанту, серед якого були кав’яр, консервовані паштети, кава для поважних прийомів та подій, тож старші офіцери, яким доводилося часто засиджуватися до світанку, отримали каву до своїх пайків і могли тепер трохи пошикувати.