— Пишеш, що провів вечір у богемному товаристві? — перепитав очільник Розвідочної управи.
— Так… Богемне товариство наших акторів…
— Ага, то пані Біличенко була, вочевидь, з тобою, — проказав Снігірів. — А я вчора все гадав, чого раптом Крамовський так виправдовувався за неї… Мовляв, хотів представити Петлюрі приму Кам’янець-Подільського театру, а прима занедужала… Тож мусів сам розважати високу Директорію. Після кількох тостів заспівав нам акапельно свою улюблену «Чорна я си чорна…»
То вечір з Олесею Дмитрівною Біличенко, — продовжив Снігірів, — ви провели у товаристві її колег, в Ольги Татарінової?
— Саме так…
— І що твоя актриса? — Снігірів не без цікавості подивився на Марка.
— В порядку. Я провів її увечері додому, хлопці охороняють будинок. Але варто звернути увагу на особу такого собі Євгена Остапенка, — Марко провів олівцем по аркушу, підкресливши вказане ім’я. — Місцевого мецената театру. Мені він видається підозрілим… Спочатку пропонує усім кальяном попахкати, в кальяні, зауважу, не просто тютюн. Як на мене, без дрібки гашишу там не обійшлося. Далі заводить усілякі розмови про політику, вголос ганить нову владу, розбалакує товариство, аби люди говорили про своє ставлення до головнокомандувача… Багато говорить зайвого, цікавиться думками… І цей спіритичний сеанс із «кривавим» фіналом, якщо чесно, я не зрозумів, чого він добивався… Олеся Дмитрівна якраз записувала ті літери. Уявіть, узяла до рук перо — всі долоні в крові, на аркуші — кров…
— Тобто, — Снігірів примружив погляд. — Ти вважаєш, що цей Остапенко все підлаштував?
— Так… — Марко показав долоні, на яких ще рожевіли сліди вчорашньої «крові». — Досі відмити руки не можу, просто потримав у руках перо, яким писала актриса Біличенко. Вважаю, що то справа рук Остапенка або його протеже, актриси театру Анни Головацької. Власне, вони з нею і діяли, наче у парі, не зважаючи на те, що Анна прийшла до Татарінової з нареченим.
— То пані Головацька раніше у Відні мешкала? — Снігірів примружився, відсьорбуючи з філіжанки залишки охололої кави й одночасно пробігаючи поглядом текст Маркового донесення.
— У Відні вона не тільки мешкала, але й працювала. Грала в опереті, — пояснив Марко. — Та, як я зрозумів, підробляла медіумом, дивуючи світське товариство своїми здібностями. А тут прем’єра, можна сказати, і повний провал! Не розумію, навіщо було влаштовувати цей дешевий трюк?
— Не всі ж зреагували так як ти, Марку! Ти ж сам написав у донесенні, що у кальяні, можливо, були наркотичні речовини. У такому стані легко повірити у правдивість усього побаченого… — справедливо зауважив Снігірів. — Або побачити те, чого не було. І цей Остапенко… Кажеш, веде себе, як засланець?
— Саме так… — погодився Швед. — Неприємний тип, хоч і вдає із себе душу компанії. Та й Микола Савович, директор театру, цікавий персонаж… Олеся Дмитрівна мені розповіла про нього дещо… Цікаві штрихи до його творчої біографії…
— Оце читаю… — пробурмотів Снігірів. — То Крамовський — содоміт?
— Не беруся стверджувати напевне, — насмішкувато мовив Швед, — але непогано було б дізнатися про початок його творчого шляху. Актриса Біличенко натякнула, що ця пристрасть за Савовичем тягнеться ще з Петербурга. Там до цієї схильності його навернув якийсь благодійник… У театрі про це, звісно, говорять пошепки, але Біличенко є усі підстави довіряти — вона знайома із Крамовським ще з Харкова…
— Оце інтересно, Марку… З огляду на таку обставину багато цікавого вимальовується…
— Так… — погодився Швед. — Наприклад, тепер самогубство Олексія Трегуба для мене набуває більш зрозумілих мотивів… Хлопець марив театром, але Крамовський його не хотів допустити навіть до прослуховування… Чому?
— Маєш на увазі, між ними могло відбутися… ееее… — потягнув Снігірів, — і Микола Савович прагнув продовження стосунків, а Трегуб відмовляв?
— Цілком можливо, — погодився Швед, — і тоді Крамовський міг поставити умову: або Трегуб продовжує бути його коханцем й отримує омріяну роботу в театрі, або Крамовський псує йому життя…
— Так, — погодився Снігірів. — Це може бути схоже на правду. Кому швидше повірять? Директору театру, заслуженому митцеві чи хлопцеві, якого через відсутність таланту Крамовський не прийняв у трупу?
— А могло бути навпаки, — продовжив Марко, — Олеся Дмитрівна натякнула, що Микола Савович сьогодні всіляко намагається приховати свої нахили, навіть завів собі для виду фальшиву коханку — Ольгу Татарінову. Олексій Трегуб міг щось дізнатися про петербурзьке минуле Савовича чи сам якось став об’єктом пристрасті Крамовського і погрожував театральному метру викриттям…