— Таааак…. — погодився Снігірів. — Цілком імовірна версія, Марку!… А твоя подруга, Олеся Дмитрівна Біличенко, просто безцінна! — додав він.
Марко стиснув плечима.
— Вона жінка… А жінки іноді балакають просто так, не розмірковуючи про те, що, можливо, говорять зайве…
— У всякому разі, Марку, тобі варто продовжувати знайомство з цією актрисою… Її інформація дійсно безцінна! — бадьоро усміхнувся Снігірів. — Вона ж тобі подобається, чи не так? А про життя-буття Крамовського в Петербурзі обов’язково наведемо довідки…
— Що ще розповідає твоя театральна богиня? — поцікавився Снігірів за мить.
— Що репетиції «Гамлета» польською у розпалі, — відповів Марко.
Фамільярність Снігіріва щодо Олесі його дратувала, але у словах генерал-хорунжого була своя істина. І якщо він хоче працювати у Розвідочній управі, то має навчитися пропускати мимо вух певні формулювання свого начальства…
— Відчуваю: не з проста Савович узявся за того «Гамлета»! — промовив Швед.
— Звісно, не з проста! — Снігірів долив собі у філіжанку з кавника. — Ти ж чув про наміри Петлюри щодо Польщі… Вчора на бенкеті Крамовський мав розмову з головнокомандувачем і, до речі, поділився своєю ідеєю польськомовного спектаклю… Вгадай, що він напланував!
Марко запитально поглянув на Снігіріва.
— Гастролі театру! До Волочиська.
— Тобто… поближче до кордону? — проказав Марко.
— Саме так, — кивнув Снігірів. — Волочиський драматичний театр там просто через дорогу від пропускного пункту, а до Тарнорудської застави — рукою подати. До речі, мешкати панове артисти будуть саме у Тарноруді, в колишньому маєтку Мордвінових… Уловлюєш, Шведе?
— Уловлюю, так… — Марко замислився. — Крамовський вирішив побалувати мистецтвом волочиське панство?
— Угу! — кивнув Снігірів. — Тільки за цією версією, Марку, все якось дуже просто виходить…
— Просто, але геніально! — проказав Марко. — А кому спаде на думку підозрювати у діалогах принца датського та Офелії таємні зашифровані послання для більшовиків? Якої, ви кажете, Крамовський виспівував у «Бель В’ю»? — перепитав він у Снігіріва.
— Своєї улюбленої… «Чорна я си чорна»… — з посмішкою відповів той. — Вибачай, не маю хисту, тому заспівати не утну.
— Та я мелодію знаю, — усміхнувся й собі Марко. — А вам назва цієї пісні ні про що не говорить? Бо усього вимальовується, що наш Микола Савович і є тією шекспірівською «смаглявою леді», чи то пак «чорнявою красунею» — більшовицьким агентом, який керує тут, у Кам’янці, усією агентурною сіткою! Розкладаєш цей пасьянс і так і сяк — усі ниточки до нього тягнуться…
— Схоже на те, — погодився Снігірів. — Ще й головнокомандувач прихильний до нього аж занадто… Петлюра цінує людей мистецтва, але якщо цей Крамовський виявиться більшовицьким агентом…
— Ви розумієте… — проказав Марко, — все ускладнюється тим, що театральна натура дозволяє Крамовському грати нестандартно, використовуючи такі можливості й ходи, про які ми й гадки не маємо!
Переконаний: ці гастролі у Волочиську він задумав саме з метою передачі кліше. Тільки уявіть: інформацію передаватимуть, самі того не відаючи, актори під час спектаклю. От, хоча б та ж Олеся Дмитрівна! Гратимуть «Гамлета» польською, відповідно до тексту старого видання друкарні Мархоцького… І якщо все буде саме так, ми навіть не знатимемо, кому та інформація призначатиметься, адже у залі буде купа народу! Тож зв’язковим може виявитися будь-хто. До того ж, якщо не помиляюся, у Волочиську знаходиться вузлова залізнична станція. Кліше можна непомітно вивезти потягом, переправити через Збруч… Просто заховати в когось у Волочиську чи Тарноруді… Шукай тоді голку в копиці сіна…
Снігірів почухав потилицю.
— Слушно! От що буває, коли інтелігенція стає на бік ворога… — мовив, зітхнувши. — Схоже, пан Крамовський знущається над нами, просто під носом провертаючи свої справи.
Але, Марку, за такою логікою можна підозрювати і твого побратима… Цього, Чорницького!
— Костя? — перепитав Марко.
— І прізвище підходяще ЧОРНицький, — вів далі Снігірів. — І у френчі без погонів він ходить, і військову підготовку має…
— Із Волочиська родом… — додав Швед.
— Отож-бо! — знову клацнув пальцями Снігірів.
— Але Кость не може бути більшовицьким агентом… Ні, це не можливо… — заперечив Марко. — Ми з ним разом…