— Я тобі казав, — суворо нагадав Снігірів, — ворог може завербувати навіть твою рідну матір, Марку. Натиснути на слабинку і завербувати. Не довіряй нікому! Особливо тим, кому завше довіряєш…
— Так можна розумом… тойво… — покрутив пальцем біля скроні Швед.
— Можна, — погодився Снігірів. — Але не треба! До речі, непогано було б, якби хлопакам, котрі стояли на чатах біля палати покійного Трегуба, у лікарні, показати фотокарточку твого Чорницького… І Крамовського теж… А раптом!
— Навряд чи Крамовський буде так ризикувати собою, — похитав головою Марко. — Він, звичайно, актор, міг і затримуватися, але все це надто небезпечно! Простіше було б послати когось.
— Ми справді зачекаємо, — погодився Снігірів. — Але тільки для того, аби викрити усю цю компанію. У «Чорнявої красуні» мають бути зв’язкові, помічники… Будеш тепер відслідковувати кожен крок свого друга. І з Біличенко теж будь пильним.
— Із мамою теж, я пам’ятаю, — зітхнув Швед.
— Марку… Те, що тобі сподобалася гарна жінка, не має позбавляти тебе пильності і холоднокровності. Інакше ти для нашої справи не годишся. Так і зарубай собі на носі, — безапеляційно промовив Снігірів. — Ферштейн?
— Слухаюсь, пане генерале-хорунжий.
— До речі… — промовив Снігірів, пильно подивившись на Шведа. — А тобі відомо, хто такий Георгій Караєв?
— Тобто… чи знайоме мені ім’я духа, якого начебто викликала Анна Головацька? — перепитав Марко.
— Так.
— Ім’я видається мені знайомим, але людини з таким ім’ям я не знаю!
— Георгій Караєв, — проказав Снігірів, — росіянин татарського походження, колишній офіцер царської армії, червоний комісар, соратник цього недолюдка, Михайла Муравйова. Брав участь у різні українців, у Хоролі. Коли гордієнківці вибили тих собак з міста, то побачили таке, від чого кров холоне. Такі нелюдські знущання нашим братам і сестрам довелося там стерпіти… Як Всеволод Петрів прибуде до Кам’янця, то розпитаєш його сам.
— Нічого собі… — присвиснув Марко. — Тоді я точно не розумію сенсу того псевдоспіритичного сеансу… Розбалакати публіку?
— Цілком можливо… — погодився Снігірів. — Цілком можливо… Теж не поганий спосіб визначити рівень лояльності місцевої інтелігенції.
— Інтелігенція, як би це пом’якше сказати, — промовив Марко, — ковтала все мовчки, не особливо сперечаючись…
— Так ото ж бо… вважають, що вдягнули вишиванки, поставили «Наталку-Полтавку» до приїзду головнокомандувача, а далі хоч потоп… Пристосуванці кляті!
— Анна Головацька… Може, мені варто поспілкуватися з нею? — запропонував Марко Снігіріву. — Скажімо, я вдам, що зацікавився її здібностями, але мені було незручно при всіх те визнавати… Напрошуся на спіритичний сеанс, мовляв, друг з незрозумілих причин наклав на себе руки, Олексій Трегуб… хочу дізнатися, навіщо…
— Хороша ідея! — погодився Снігірів. — Зустрінься, побалакай… Тільки пам’ятай, Марку, будь обережним! Хто знає, чим вона дихає… І краще, аби твоя пасія, Біличенко, при цій розмові не була присутня, і взагалі про неї не відала… Хто знає, яку інформацію ти з Головацької витягнеш…
Як не крути, зустріч з Анною Головацькою могла обернутися недобре: з одного боку, Олеся, яку, без сумніву, обурить, що йому раптом знадобилася Анна. З іншого боку — Антін Кропивницький, наречений Анни теж не зрозуміє… Та й Остапенко, схоже, теж має на неї якісь види…
Залишалося тільки одне: спробувати зустрітися так, аби ні Олеся, ні Дмитро, ні заможний покровитель Головацької, Остапенко, про те не дізналися.
Марко прямував через парк, просто до театру. Як переказати Анні, аби вона вийшла, спало на думку само собою: біля фонтана плюскалися водою безпритульні хлопчаки.
— Ходи-но сюди! — Марко поманив одного з них пальцем. — Щось тобі скажу.
Хлопчина підійшов до Шведа, недовірливо подивився, кривлячи від сонячного проміння худе замурзане обличчя.
— Чого треба? — запитав не дуже ввічливо.
— Як твоє ім’я? — поцікавився Марко.
— Ну, Андрій… — відказав хлопчина, — а що?
— Ти, Андрію, смаколика хочеш?
Хлопчина вже сміливіше глянув з-під козирка старої, не за розміром каскетки.
— А що потрібно зробити?
— Віднести оцю писульку одній панні, вона в театрі працює… Віднесеш, — проказав Марко, повернешся до мене, — усю твою компанію пригощу смачним.
— А хто ж, пане, мене туди впустить? — хлопчина шморгнув носом і знову запитально подивився на Шведа.
— А ти спробуй! Скажи при вході, що записку потрібно передати Анні Головацькій особисто.