— Доообре! — протягнув хлопчина. — А ви не обдурите?
— Обіцяю, що чекатиму на тебе тут, — запевнив босяка Швед. — Повтори, Андрію, ім’я панни…
— Анна Головацька! — проказав хлопчина. — У мене добра пам’ять, не турбуйтеся!
— Якщо ж панни на місці не виявиться, разом із запискою повернешся сюди. Я все одно, що обіцяв, виконаю.
Безпритульник вихопив із рук Марка записку, крутнувся до своїх. Хвилину про щось жваво торохкотів, показуючи на дивака, що обіцяв йому нагодувати усю компанію смачненьким, а потім побіг до будівлі театру.
Безпритульні хлоп’ята боязко підступили до Марка.
— Ну, що, ходімо до крамниці? — підморгнув їм Швед.
Хлоп’ята знітилися, однак дивакуватий пан неспішно почав підніматися сходами, до вулиці. Тут, просто через дорогу, і справді була непогана крамниця із звучною на галицький манер назвою «Під чашею». Публіка, виходячи з театру, часто завертала сюди, тож і асортимент тут був вишуканий, розрахований на витонченого покупця-гурмана: тістечка, шоколад, вино, печатні пряники та пироги з різною начинкою… Тут можна було одразу й вино продегустувати, й канапками закусити або випити хорошої кави.
Марко огледівся: хлоп’ята зграйкою поспішали за ним, із цікавістю перемовляючись між собою.
Швед увійшов, а безпритульники, давлячи носи, прилипли до вітрини з вулиці. Скільки їх? П’ятеро всіх разом? Шестеро!
Марко замовив шість тістечок із фісташковим кремом і шматок пирога з м’ясом, попросивши перед тим розрізати його на шість рівних частин.
— То ви їм? — указав поглядом на малих безпритульників продавець, ховаючи ласощі у згорток. — Даремно… Даремно такі гроші витрачаєте. Їм ця їжа ні до чого, вони до такого незвичні. Їм би хліба простого шмат та кавалок шинки…
— Чому ж не дасте? — запитав Марко.
— Так на всіх безпритульних хлібом не запасешся… Час, самі знаєте, який… Я й сам їх підгодовую іноді, — додав продавець. — Але не часто, аби не повадилися сюди щодня ходити.
Хлопчина не підвів, хвилин за десять повернувся із відповіддю, що записку Анні Головацькій передав особисто в руки, хоч і довелося вмовляти сторожа на вході, щоб пропустив його до гримерок. Та панна сказала, що зараз підійде сюди. Хлопчаки отримали згорток із ласощами і, не вірячи своєму щастю, помчали у затінок, аби там, на лаві, поділити між собою смаколики.
А Марко тим часом і собі присів, углядаючись у поворот алеї, звідки б мала надійти Анна Головацька. Цікаво, що вона скаже, побачивши, хто викликав її сюди, у парк.
Вона з’явилася несподівано, однак не звідти, звідки Марко очікував, бо від театру пішла не алеєю, а вулицею, а звідти — сходами, вниз, до фонтанів, де вже очікував на неї Марко. Озирнулася навкруги, вгледіла Шведа і не без здивування підійшла до нього.
— Ви — супутник Олесі Дмитрівни, Марко, так вас зовуть, здається? — проказала трохи збентежено. — Не чекала, що автором записки виявитеся саме ви…
Марко піднявся назустріч дівчині, але та не дала й слова сказати.
— Ходімо звідси! Ми тут наче на долоні! — Анна Головацька рішуче закрокувала на бокову алею, що вела на Польські фільварки. — Не хочу, аби Олеся Дмитрівна раптом угледіла мене з вами. Ми з нею не дуже приятелюємо…
— Чому, дозвольте поцікавитися? — запитав Марко, наздоганяючи Анну. — Я гадав, у театрі всі дружні…
— Це суто жіноче, — відповіла Головацька. — Яка там поміж жінками дружба, пане Марку! Тим більше, Олеся Біличенко переконана, що сонце на небосхилі має бути одне, і це сонце — вона…
— Оо, заради Бога, пані Анно! — усміхнувся Швед. — Ця неприязнь не личить ні вам, ні Олесі Дмитрівні… До того ж, я викликав вас у важливій справі, а всі ці жіночі чвари… Повірте, чоловіки завжди простіше дивляться на такі речі! Дуель і ніяких інтриг! — додав він.
Головацька подивилася на нього скоса.
— Ви такий старомодний, пане Марку! — проказала вона. — Та я слухаю вас, яку справу маєте до мене?
— Анно, скажу без передмов: учора під час спіритичного сеансу мене вразив ваш талант медіума!
— А казали, без передмов! — розсміялася Головацька.
— Я зрозумів, що той дурний трюк із кров’ю — справа рук пана Остапенка, — продовжував Марко. — Так, вочевидь, він хотів підсилити ефект спіритичного сеансу. Але ваш талант, Анно, не потребує таких дешевих фокусів!
Вираз обличчя Головацької посерйознішав. Вона зупинилася і повернулася до Марка.
— Ви справді так вважаєте?
— Так!
— Тоді я зізнаюся вам! — промовила Анна. — Я просила пана Євгена не робити той дурний фокус, але він занадто самовпевнений, аби послухати мене… А що до решти — я справді володію здібностями медіума. Тільки в це тут ніхто не вірить.