— Я вірю! — гаряче проказав Марко. — Я вірю у те, що ви справді спілкуєтеся з душами померлих. Я не знаю, хто той Караєв, дух якого ви вчора так майстерно викликали, але я хочу просити вас провести спіритичний сеанс спеціально для мене…
— Для вас? — Головацька здивовано подивилася на Шведа. — А мені вчора здалося, що ви поставилися до всього побаченого та почутого більш, ніж скептично…
— Якби це було так, я не стояв би тут, перед вами! — запевнив Марко.
— І чий дух я маю для вас викликати, пане Марку? — поцікавилася Анна Головацька.
— Ні-ні, усі мої рідні, дяка Богу, живі-здорові! — похитав головою Швед. — А от один мій друг… Він нещодавно наклав на себе руки. Поліз у зашморг, без видимої на те причини. Мене тривожать погані передчуття, я майже переконаний, що то було вбивство, однак у мене нема на те ніяких доказів…
— І ви вважаєте, — засміялася Головацька, — при всій повазі до вашого покійного друга, що слова медіума можуть бути взяті до уваги на суді? Чи як доказ у розслідуванні? Запевняю вас…
— Я нічого такого не казав, — заперечив Марко. — І не збираюся викривати вас чи звертатися до суду. Я просто хочу знати правду, пані Анно! Я відчуваю себе винним у цій смерті, бо не зумів ніяк їй зарадити. Я хочу…
— Ааа, он воно що… — Анна Головацька похитала головою. — Ви хочете попросити у свого друга пробачення?
— Так! Покаятися перед ним! — запевнив Марко. — Тепер ви знаєте усе, тож мені немає потреби критися більше… Єдине — мені теж не хотілося б, аби про нашу розмову і спіритичний сеанс дізналися Олеся Дмитрівна чи ваш наречений. Тим більше — пан Остапенко.
— Це легко влаштувати! — проказала не роздумуючи Анна. — Кожного вечора ми з Антіном ходимо на пляж… Знаєте, там, з боку Замкового мосту стоять такі дерев’яні шатра, схожі на овечі кошари?
— Так, звичайно, я мешкаю, можна сказати, напроти, — відповів Марко.
— Так-от… Антін сьогодні не зможе піти зі мною, — мовила Анна. — Він зайнятий роллю у тому польськомовному «Гамлеті»; Олеся Дмитрівна, певно, казала вам про цю диво-постановку?
Швед наморщив лоба, наче намагався пригадати свої розмови з Олесею.
— Щось таке говорила, так, — погодився він.
— Осоромимося й тільки! — роздратовано відповіла Анна. — Вбийте, не розумію, навіщо в розпал війни з Польщею грати спектакль польською мовою!
— Ну, можливо, тому, що війнам властиво завершуватися миром чи укладанням вигідного союзу… Пані Анно, ця політика така непевна річ! Але ви зводили сказати, що ваш наречений не зможе вас сьогодні супроводити на пляж…
— Саме так! — Анна кивнула, зупинилася і знову повернулася до Шведа. — Я чекатиму вас там, в одному з тих шатрів. О сьомій вечора. Приходьте, там і поспілкуємось…
— А вам буде зручно проводити спіритичний сеанс у купальнях? — поцікавився Марко. — Я вважав, що спіритичний сеанс вимагає тиші, спокою і зосередженості…
— Так і є, — відповіла Анна. — Але увечері на пляжі майже нікого немає. Хіба парочки неспішно прогулюються повз, або якийсь безпритульний забреде… Тому не затримуйтеся, приходьте о дев’ятнадцятій рівно. Запізнитеся — то вважайте, я до смерку вас чекати не буду.
— Звичайно, як накажете, пані Анно! Буду рівно о дев’ятнадцятій, і навіть трохи раніше, щоб вам не довелося чекати мене наодинці.
Головацька подивилася променистим і навіть щасливим поглядом на Марка.
— Мені дуже приємно стати для вас у нагоді! Тож до зустрічі! — проказала вона. — Мушу бігти, поки в театрі не помітили моєї відсутності. Особливо ваша Олеся Дмитрівна, бо іноді, мені видається, вона читає мої думки!
— Бог з вами, пані Анно! — розсміявся Марко. — Ні їй, ні вам нема чого хвилюватися. Ви обидві занадто особливі жінки, аби турбуватися такими дрібницями, як нестача уваги з боку чоловіків!
Анна задоволено посміхнулася.
«Оце так! — пробурмотів собі під ніс Марко, проводжаючи поглядом тендітну мініатюрну постать Головацької. — Визнала, що кривавий фокус — справа рук Остапенка, але продовжує вдавати з себе медіума, хоч все й так шите білими нитками… — зітхнув він. — Цікаво, що сьогодні вона розповість мені про Трегуба?»
Кам’янецькі купальні — збиті посеред Смотрича дерев’яні загорожі з нерівними дашками, завжди нагадували Марку будинок Водяного Щура з романів Фенімора Купера. В дитинстві він приходив сюди з батьками, й поки тато купався, Марко на березі сам із собою бавився в індіанців.