З боку Замкового мосту сюди можна було дістатися сходами, з Польських фільварок — хиткою кладкою, саме так його батьки й водили на пляж. А ще численними втоптаними стежинами, що сходилися тут звідусіль.
Удень у купальнях завжди було гамірно й людно: хтось плавав у тихій заводі, хтось сидів на дерев’яних настилах, бовтаючи ногами у воді, смажився на сонці чи відпочивав у затінку дашків.
А зараз, під вечір, як і обіцяла Анна, тут і справді не було ні душі. Марко прийшов трохи раніше, аби Головацькій не довелося довго чекати самій. Присів на одну з лавок біля старої скрипучої будки, що раніше призначалася для чергового поліціянта.
Звідси відкривався розкішний вид на Кам’янецький замок, та й протилежний берег, на якому розкинулися Польські фільварки, був увесь, як на долоні. Марко міг навіть розрізнити обриси власного будинку, що ховався за кронами сусідського яблуневого саду.
Вдихнув на повні груди. Навіть не вірилося, що тепер зовсім усе інакше, що війна десь зовсім поряд. Кам’янець видавався, як і раніше, мирним, напоєним спокоєм та благістю містом. Як і належало столиці. Бо ж він тепер і є столиця! Тільки чи надовго затягнеться тут ця ілюзія спокою?
Час ішов. Анна все не з являлася. Дивно… Вона ж обіцяла прийти, і було не схоже, що жартувала. Якась закохана парочка пройшла повз нього, прямуючи просто до купалень, і зникла в затінку одного з шатрів, за дерев’яною перегородкою.
Сонце мружилося, повільно котячись за обрій; починався вечір. Плюскіт води за греблею заспокоював і змушував не думати про Анну.
Чому ж все-таки зустріч не відбулася? Може, передумала, або наречений її раніше звільнився з репетиції… Якщо так, то й Олеся, мабуть, уже скоро буде вдома. Він ще зачекає Головацьку трохи і піде до Олесі.
Вони ж домовилися, що побачаться сьогодні…
Солодка млість прокотилася тілом: він скучив за нею! Оце так дивина! Він таки скучив за нею! Якби Чорницький знав, то б мав з чого поскалити зуби. Згадка про Чорницького наче повернула до реальності. Страшенно не хотілося, аби Кость був навіть якось причетним до усього, що сьогодні відбувалося у Кам’янці.
Снігірів діло, звичайно, говорить: обережність, уважність й недовіра — складові успіху у такій роботі. Але ж Кость Чорницький — його побратим! Як він може виявитися більшовицьким засланцем?
Так само, як Юрко Коцюбинський, з яким ви разом навчалися в Одеській школі прапорщиків, більшовицьким комісаром! — відповів Марко сам-собі, і від цієї думки неприємно зашкребло в грудях.
З шатра раз по раз долинав грайливий дівочий сміх. Закохані милувалися там, за дерев’яною перегородкою, не зважаючи на те, що хтось їх побачить чи почує…
Солодку млість змінило легке роздратування.
Якого дідька він сидить отут? Головацької не буде, це вже зрозуміло. Треба йти. До того ж, з річки повіяло прохолодою, а вечірнє небо раптом набурмосилося, як до дощу.
Марко піднявся. Так… погода псувалася на очах.
Ще раз оглядівся: на стежині, на сходах — нікого. Вже було повернувся й рушив у бік мосту, як раптом, за спиною голосний жіночий зойк розірвав спокій пляжу. Він пролунав звідти, з-за дерев’яної перегородки шатра, куди усамітнилася пара закоханих.
Швед мимоволі намацав за поясом зброю. Підійшов ближче. Просто на нього вибігла дівчина, а слідом за нею — її супутник. Обоє бліді, перелякані.
— Ані руш! Відійди від неї! — наказав хлопцеві. — Що сталося? Він образив тебе?
— Там… там… — дівчина тремтячою рукою вказала у бік дерев’яного шатра. — Там лежить тіло якоїсь жінки… там труп!
Марко відчув, як в одну мить у нього похолоділо в грудях.
Він кинувся до загорожі, від якої вибігли перелякані закохані. Шатро було порожнє. Від наступного його відділяла така сама дерев’яна перегородка. Одна з дощок зламалася й провисла, відкриваючи все, що робилося у сусідньому приміщенні.
Марко зазирнув крізь отвір і завмер від несподіванки.
На землі сусідньої роздягальні горілиць лежала Анна Головацька. Її погляд завмер, споглядаючи дерев’яний дах шатра. Волосся вибилося з охайної зачіски. На чолі Анни, наче в індійської танцівниці, запеклася темна цятка — слід від кулі. Анна Головацька була мертва.
— Не картайте себе, молодий чоловіче, — патологоанатом Кренцель запалив цигарку і глибоко затягнувся. Паління у мрецькій з її неприємним запахом хлороформу у нього давно вже не викликало ніякої відрази. — Ви не могли б її врятувати, навіть якби одразу знайшли, — проказав він, краєм ока спостерігаючи, як зблід у протилежному кутку очільник Розвідочної управи, Борис Снігірів. — Смерть наступила близько шостої вечора, юначе, до того ж, була миттєвою, — додав Кренцель, випускаючи в повітря хмаринку густого диму.