— Так точно, — відповів Марко. — Тобто, я продовжую розслідування?
— Ти що, не зрозумів? — перепитав Снігірів. — Ця дівчина, Анна Головацька, лише випадкова жертва. Якщо Розвідочна управа почне копатися в цій справі та шукати її вбивцю, чи варто тоді продовжувати пошуки кліше? Вони затаяться, і ми втратимо шанс накрити усю агентурну сітку. Я обмізковув те, що ти розповідав. І ще… ледь не забув! Про ті шекспірівські шифровки. Оцю перехопили сьогодні вранці, — Снігірів простягнув Марку складений у кілька разів папірець. — Прочитаєш. Власне, сумніву немає: у Волочиську, а ще певніше, у Тарноруді, на кліше чекатимуть. У всякому разі ти тому й поїдеш, аби все з’ясувати.
— Я зрозумів, Борисе Євгеновичу, — кивнув Марко.
— Ну от і добре, — зітхнув Снігірів. — А то затявся, як норовистий кінь… Думаєш, мені дівчини не шкода? Але ця Анна знала щось більше, ніж дурнуваті фокуси з викликанням духів. Тому й загинула, Марку. Той, хто її застрелив там, у купальнях, здогадався або зрозумів, що вона може щось розповісти тобі… І ще, — додав Снігірів, — завтра з самого ранку зайдеш до мене, отримаєш гроші на поїздку й усі витрати.
Він повернувся і попрямував через освітлене подвір’я до автівки, якою військові годину тому доставили тіло Головацької. А Марко тим часом розтулив долоню, у якій стискав папірець із шифровкою. Розгорнув, підійшов ближче під світло ліхтаря.
Борис Снігірів уже давно від’їхав, а Марко все стояв посеред двору лікарні, перечитуючи рядки сонета. Скидалося, наче мова йшла про Крамовського. Про кого ж іще могло йтися у цих рядках:
Невже хтось виказував Крамовському своє невдоволення?
Хто ж тоді заправляє всім цим кодлом у Кам’янці? Хто тягає за ниточки? Хто, зрештою, застрелив Анну Головацьку, виманивши на годину раніше призначеного часу до купалень?
Марко замислився: якщо завтра вранці він мусить спочатку зайти до Снігіріва, а потім їхати до Волочиська, то з патологоанатомом Кренцелем побачитися йому не вдасться, отже, висновок про розтин Анни він побачить лише після того, як повернеться з Волочиська…
Марко поволі попрямував назад, до входу у лікарню, а точніше, до мрецької. Пройшов порожнім напівтемним коридором, вслухаючись, як луна від його кроків б’ється об склепіння і розлітається в сторони зляканим птахом.
Смужка світла, що вибивалася з-під зачинених дверей, та запах хлороформу не дали йому заблукати. Ну ось… не думав, що сьогоднішня зустріч з Анною Головацькою закінчиться так…
Марко відчинив двері і зайшов. Кренцель лише кинув на нього поглядом, схилившись над головою Анни, бо вже розпочав секцію.
— Я знав, що ви повернетеся, юначе, — проказав спокійно, наче проводив не розтин, а робив звичайні медичні маніпуляції. — Проходьте… Якщо маєте час і відчуватимете себе добре…
Забризканий кривавими плямами шкіряний фартух досить огрядного Кренцеля робив його схожим на різника, а сам він незворушно робив свою справу далі, промовляючи чи то до Марка, чи то сам до себе:
— Зараз доберемось, побачимо, що там…
— То ви про кулю? — перепитав Марко, відводячи погляд від роботи патологоанатома.
Пасма довгого білявого волосся Анни, вистрижені Кренделем, аби зробити надріз упоперек її голови, лежали на землі, наче згорток шовку.
— Про неї! — відповів той. — Бідна дівчина… Така вродлива… Я проведу розтин акуратно, — запевнив Крендель. — Чув, що вона була актрисою… Не годиться, щоб у труні своїм виглядом шокувала родину й друзів.