— Я думав, ви вже не помічаєте, кому проводите розтин, — сказав Марко і закашлявся: видовище, яке частково відкривалося його погляду було не з приємних.
— Що ж я по-вашому, не людина? — якось відсторонено промовив Крендель, ні на мить не відволікаючись від роботи. — Коли у мрецькій на столі отака молода дівчина, мимоволі відчуваєш жаль.
Марко всівся на стілець, на якому до нього сидів сполотнілий Снігірів.
— Не ображайтеся, пане Кренцелю… Але зараз навколо стільки смертей, що навіть я до них звик… Що вже казати про вас…
— Ви звикли не до смертей, юначе, — похитав головою патологоанатом. — А до самого їх факту, до того, що вони повинні бути, раз війна… Можна звикнути до виду мертвого тіла чи виду нутрощів під час розтину, от як я, наприклад, якщо не вдаватись у те, кому вони належать. Але до смерті звикнути не можна. Це завжди втрата і чийсь біль.
— Згоден, — проказав Марко.
Час повільно спливав. Кренцель неспішно робив свою роботу, ювелірно, як і обіцяв, але цілеспрямовано рухаючись до мети — віднайти кулю, що стала смертоносною для Анни Головацької.
У якусь мить Швед зрозумів, що давно перестав відчувати сморід хлороформу. Ніздрі наче затерпли, та й у легенях відчувалося якесь дивне оніміння.
— Ось вона… — нарешті після зосередженої мовчанки проказав Кренцель, акуратно стискуючи довгим пінцетом щось невеличке і зловісне. Промив свою знахідку під проточною водою… — Сидіть, юначе, я підійду, — додав він. — Тут видовище ще те, то краще вам не дивитися….
Марко все ж піднявся назустріч патологоанатому. А Кренцель дістав з полиці потрісканий порцеляновий лоток і обережно поклав у нього кулю, яку щойно витягнув з голови Анни.
— І оця невеличка штучка позбавила дівчину життя, — проказав Кренцель. — Погляньте, калібр 6,35 міліметрів…
— Схоже, стріляли з «Браунінга-М1906», — Марко обережно взяв кулю двома пальцями і підніс ближче до світла. — Так, це куля від маленького «Браунінга». Хм… вичерпна, треба сказати, інформація…
— Я одразу сказав вам, куля мало що дасть, — розвів руками Кренцель. — Такі пістолети маленькі, компактні, вміщуються у долоні. Як у жіночій, раптом ви почнете підозрювати у вбивстві якусь пані, так і в чоловічій, — додав патологоанатом. — Тому за розміром зброї я б орієнтуватися не радив.
— Знаю, знаю… — зітхнув Марко. — Таку зброю носитиме кожен, хто забажає, аби вона залишалася непомітною для інших…
— Ото ж бо… — проказав Кренцель. — Ну… добре, юначе. Якщо Вас більше нічого не цікавить, то я маю повернутися до роботи. Звіт разом із кулею передам вашому начальству завтра вранці…
Перед тим, як піти із мрецької, Швед ще раз кинув погляд на вкрите простирадлом тіло Анни. Вночі снилися руки по лікті в крові. То загибель Головацької на його совісті?
— Чому ти так пізно? Щось трапилося?
Прохолодна Олесина щока притулилася до його щоки. Марко стомлено заплющив очі, наче кіт, якого погладили за шерстю. Вона обвила його шию руками і поцілувала, торкаючись вологими вустами шиї, підборіддя, скронь; не звертаючи уваги на Шведів похмурий вираз обличчя. Відчувала тільки себе, своє бажання. І була переконана, що у нього іншого й бути не може.
Раптом її носик наморщився, і Біличенко відступила на крок від Марка.
— Чим від тебе так смердить? Наче якимись ліками…
— Певно, хлороформу запах в’ївся.
— Хлороформу? — перепитала Олеся здивовано. — Ти нюхаєш хлороформ?
— Я був у мрецькій, — проказав Швед. — Ти ж не знаєш… Анна Головацька загинула.
Біличенко на мить задерев’яніла. Вона втупилася у Марка, розгублено кліпаючи очима, наче механічна лялька.
— Анна? Анна Головацька?
— Так, — проказав Марко. — Анна Головацька, твоя колега. Її знайшли сьогодні в купальнях, біля турецького мосту з простреленою головою.
— Але… Але… — розгублено промовила Олеся. — Й-яяаак? Кому було потрібно вбивати Анну? Господи… Просто не віриться…
— Звідки мені знати… — стиснув плечима Швед. — Я дізнався про те випадково й упізнав тіло…
— Боже… Марку! — Олеся затулила обличчя руками і здавлено схлипнула. — Анна… Боже, Марку, — повторювала вона, впавши у Шведові обійми; — Що це коїться?
— Бог його знає… — Марко стомлено зітхнув і подивився на Олесю. — А ти сьогодні нареченого Головацької бачила? Цього, вусатого, Антіна…
— Так… Антін був у театрі, ми репетирували до самого вечора… І Крамовський там був, Калініченко, і Татарінова… І навіть Остапенко заїжджав подивитися, привіз нам тістечок до чаю… Я не встигла тобі розповісти, — проказала Олеся раптом. — Ми ж завтра до Волочиська їдемо на кілька днів, з гастролями… Твої орли мене супроводили, і я, відколи повернулася додому, все на тебе чекала і тим часом пакувала валізу… Хто знає, що там знадобитися може! Обіцяли, що все буде по вищому розряду, але який розряд у старому панському маєтку в якійсь Тирнуді чи Тарнуді…