— Марунько, раз я тобі панич, то слухай мене, — проказав Марко серйозно, заправляючи пасмо волосся, що вибилося у Маруньки з коси їй за вухо. — А з мамою я поговорю. То вона ще старими, дореволюційними порядками живе.
Дівчина несміливо надкусила пампуха і, не зводячи з Марка очей, запила молоком.
— А ви до нас на довго, паничу? — запитала.
— Як Бог дасть… Не знаю. В університет он вступив. Якщо мир буде — то надовго, — відповів і сам здивувався тому, що сказав.
Мир… Миром і не пахне. Це тут, у Кам’янці-Подільському, затишшя. Підозріле, наче перед громовицею. Треба бути дурним, аби сподіватися, що більшовики просто так дадуть спокій. Невже Петлюра на те сподівається?
Навіть між своїми, українцями, по обидва боки Збруча згоди нема. Чого чекати від більшовицької кацапні! Після Крутів зненавидів їх. Бо пам’ятав, скількох побратимів розстріляли, загубили в тому вимерзлому засніженому полі.
— Їж, Марунько, не поспішай, у тебе з рук ніхто не видирає, — проказав, дивлячись, як дівчина поспіхом давиться пампухом.
Вона раптом відклала кухоль і пампух, зайшлася плачем. Затулила обличчя долонями. Марко аж розгубився.
— Ти чого раптом? Маруню? Ну?
Вона заголосила.
Притулив до себе, обійняв. Із подивом спостерігав, як його власна рука гладить її голову. Він вже і не чекав, що його руки пам’ятають щось про ласку та ніжність.
— Ну, ну, ніхто тебе не образить більше. Я з мамою поговорю. Ти наче її не знаєш… Така в неї натура жорстка. Це тобі не тітка Дарина.
— То я з радості, паничу Марку, що ви повернулися, — проказала Марунька, витираючи сльози. — Пані Ганна наплакалася й намолилася — одному Богу відомо, скільки сліз пролито та молитов проказано.
— Ну все! — витер Марунці обличчя рушником, яким вона дбайливо накрила пампухи для нього. — Поїж і спати вкладайся. У котрій хочеш кімнаті. Пізно вже, аби отут сльози лити. І я піду теж. Добраніч, Маруню! Ось тобі свічку залишаю. Тільки не забудь, загаси.
Ліжко ще зберігало його тепло. Тоненько, жалібно скрипнуло під вагою тіла. Марко натягнув до підборіддя ковдру, згорнув під себе другу подушку і наче знову відчув в обіймах теплу, заплакану Маруньку. Цього тільки не вистачало! А тіло відчайдушно заволало. Вдихнув на повні груди. Треба спати. Завтра — купа справ, університет… Геть дурні думки!
Ранок після нічної негоди видався погожим та сонячним. Вітер за ніч геть обірвав пелюстки чайних троянд у садку, побив крислате листя винограду та пригнув до землі малинове пруття. Однак шкоди значної не наробив. Поки Марко вмивався, робив сякі-такі фізичні вправи, аби розім’ятися, та сьорбав чай з учорашніми пампушками, Марунька вже метушилася на кухні, готувала все до обіду, аби пані Ганна не сварила.
Марко не став якось особливо вдягатися. Власне — й не мав у що. З усього, що було, давно виріс. А ось військовий мундир із доброго англійського сукна. Лиш відпоров старі погони. Нема вже такої армії. Отак і піде. Може, по обіді й справді піти до кравця та замовити хоч якийсь костюм? Бо у військовому без погонів ходити по місту — воно якось по-дурному виглядає.
З Польських фільварок ішов навпростець, безкінечними сходами, через Смотрич, у Старе місто. Вдихав прохолодне свіже повітря, підставляючи обличчя сонцю. Мугикав під ніс афоризми латиною, котрі ще пам’ятав, і не вірив своєму щастю, хоч і розумів, що вся ця тиша і спокій оманливі й короткочасні.
В університет прихопив із собою шкіряний планшет. Швидше для виду, бо студентського причандалля вчора придбати не встиг.
А чи справді воно йому знадобиться? Снігірів он казав про те, що більшовицькі агенти ховаються всюди, навіть серед студентської молоді… То, може, краще вірний «Уеблі Скотт» за поясом, ніж чорнильниця в торбі? Хоча, як любив жартувати майор Дорофєєв з Одеської школи прапорщиків, за певних обставин згодитися може все, що трапиться під рукою.
Який дурний час! Коли не розумієш, хто поряд — друг чи ворог. А у цьому місті, схоже, зараз усе саме так…
Вирізняти ворогів та провокаторів тепер його, Маркова місія. І вона дуже відрізняється від диверсійної роботи в тилу ворога, яку він знав і яку доводилося виконувати.
Пройшовши парком, опинився напроти університету. Піднявся сходами, дивуючись, скільки тут люду. Мабуть, потрібно зайти спершу до ректора, пана Огієнка. Сповістити, що він прибув, що вже на місці.
Тільки от де той кабінет?
— Швед? То ти? Швед! То ти живий?! Марку!
Стрімко повернувся і сам вигукнув від здивування.
— Кость Чорницький! Костик!
Кого-кого не сподівався зустріти, так це його! Зауряд-прапорщика Чорницького, з яким місив ялові чоботи в Одеській диверсійній школі.