Того вона не знала.
У Крамовського запитати не наважувалася, а Біличенко не розповідала…
Що ж… На роль Офелії, на яку Крамовський так великодушно призначив Олесю, претендувала й вона сама. І справилася 6 не гірше, а може, навіть і краще! У неї довге гарне волосся, виразні сумні очі й мова співуча, тиха, як у блаженної… Стосунки з Крамовським додавали у її життя того, офеліївського божевілля досхочу.
А що Біличенко зі своїм причіпним волоссям, гострим поглядом та якоюсь чужою гортанною вимовою? Їй би грати Орлеанську діву чи когось подібного… Тільки не ніжну Офелію, з її відірваністю від реалій світу!
Хіба Біличенко знає, що то є кохати чоловіка, якому байдужі жінки? Бути його ширмою, затуляючи від усього світу його згубну хіть?
Олесине «Знайся кінь з конем, а віл з волом» в образі Наталки-Полтавки зі сцени звучало куди переконливіше, ніж намагання втілити образ коханої Гамлета. Та усі перші й найвигідніші ролі Микола Савович незмінно віддавав їй, Олесі Біличенко, ліплячи з лайна кулю! До того ж…
Ольга Татарінова відчула, як звична образа на Крамовського разом із випитим коньяком заповнює легені гарячою хвилею.
Видихнула і спробувала заспокоїтися.
Вона вже давно міркувала над тим, аби покинути і Крамовського, і кам’янецький театр. Оці гастролі і стануть, вочевидь, останніми. Можна податися до Варшави чи Відня, у неї є гроші, матиме за що жити…
Двері купе відчинилися раптово, без стуку, Татарінова аж здригнулася.
То був не провідник, а якийсь юнак. Здається, Ольга бачила його неодноразово в театрі, на спектаклях… У військовому френчі без погонів, з розкуйовдженим від протягу волоссям.
— Перепрошую, а де я можу знайти актрису Олесю Дмитрівну Біличенко? Мені сказали, вона має бути у цьому купе, — запитав ввічливо, але без особливого каяття на обличчі, що увірвався отак, без стуку.
Крамовський, трохи захмелілий від випитого коньяку, підвів погляд.
— А ви, власне, хто будете, юначе?
Той усміхнувся.
— Перепрошую, панове, — проказав, стоячи у дверях. — Не представився… Кость Чорницький, давній знайомець Олесі Дмитрівни і палкий шанувальник її таланту.
Татарінова не втрималася, пирхнула:
— І ви?
— Перепрошую, що означає «і ви»? — перепитав юнак.
— Ну, — продовжила Татарінова, — Олеся Дмитрівна якраз у сусідньому купе з іще одним своїм шанувальником, — вказала вона пальцем на тонкий перестінок позаду себе. — Не думала, що Олесю Дмитрівну супроводжуватиме на гастролі до Волочиська ціла армія прихильників.
— Ольго Борисівно! — Крамовський недобре подивився на Татарінову. — Чому ви така зла? Юначе, Олеся Дмитрівна справді в сусідньому купе, однак вона там не одна, тож постукайте, перш ніж увійти! — проказав він до Чорницького.
«Отже, Швед поїхав разом із нею… Зайти, привітатися чи підійти вже на пероні залізничної станції, у Волочиську? Зрештою, хіба ж не радість — зіпсувати Маркові всю романтику? Якщо все вдасться, він надовго запам’ятає поїздку до Волочиська. Якщо, звісно, повернеться з неї живим…»
Кость постукав і, не чекаючи на відповідь, шарпнув двері.
— Ооо! — проказав, угледівши Марка й Олесю. — Яка зустріч… А що ти тут робиш, Шведе?
Біличенко виринула із своєї дрімоти і затуманеним поглядом подивилася на Костя.
— А ти? — поцікавився Марко замість привітання. — Не чекав тебе побачити у потязі.
— Я їду додому, до батьків, — відповів Чорницький, наче нічого не сталося. — Якщо ти не забув, моя родина мешкає у Волочиську. Провідник сказав, що Олеся Дмитрівна у цьому купе, от я і розшукував її. Але не думав, що і ти подався у наші краї… То запросите мене увійти чи як, Олесю Дмитрівно? — поцікавився, стоячи у дверях Чорницький.
— Проходьте, Костю, раз порушили мій спокій, — прохолодно відповіла Біличенко. — Ви щось не в гуморі, чи мені так видається?
— Як я можу бути в гуморі? — риси обличчя Чорницького раптом зле загострилися. — Я познайомив свого товариша з чарівною жінкою, у яку був закоханий, довірився йому, а він відбив її у мене… І ось тепер я наче третій-зайвий…
Біличенко якось недобре усміхнулася. І перш, ніж Марко зміг щось відповісти, притулила йому до уст пальчика.