— На додачу, вельмишановне панство, завтра на спектакль обіцяв прибути наш незмінний благодійник, пан Остапенко! — вдоволено повідомив Крамовський. — Казав, що готує усім нам великий сюрприз!
— Тільки його тут і не вистачало! — Олеся промовила тихо, привставши на пальці, аби дотягнутися до Маркового вуха.
Сьогодні вона була не на підборах, а у вишитих бісером шовкових ступанцях із ледь задертими носиками, на пласкій підошві, схожих на ті, які носять жінки Сходу; і тому раптом стала зовсім маленькою зростом, ледь сягаючи Маркові плеча.
— А ти? — Олеся затулилася долонею від променів сонця і глянула на Марка. — Ти матимеш, де зупинитися? Розумієш… якщо ми разом…. Там, у маєтку… Боюсь, що це буде якось не зовсім доречно. Та і я почуватимусь незручно…
— За це не хвилюйся, — відповів Швед. — Може, у Тарноруді знайдеться якась панянка, котра погодиться прийняти мене на ніч…
Біличенко тільки хмикнула у відповідь.
Звичайно, те, що він не буде ночувати у маєтку, ускладнювало Марку завдання, але з іншого боку це мало б зіграти свою роль: Крамовському та його кураторам необхідно було утвердитися в думці, що у Розвідочній управі працюють одні барани, котрі не помічають, як під носом у Петлюри діють більшовицькі агенти. До того ж, Олеся, — Марко подумки усміхнувся, — вочевидь злукавила!
Тим часом вокзальні носії почали вивантажувати та мостити речі пасажирів. Швед кинув поглядом на візки, заповнені валізами: цікаво… кліше зараз тут, серед багажу артистів, чи у підводах, по дорозі на Сатанів?
Найпростіше — передивитися вміст багажу, поки він у дорозі, але тоді приховати сліди обшуку було б не можливо. Та й Снігірів наполяг: ворогу треба дозволити виявити себе, бо зрештою, яка користь із того, що кліше просто знайдуть під час обшуку у чиїйсь валізі чи серед декорацій? А навіть, якщо і у валізі Крамовського! Що завадить Миколі Савовичу сказати, що то не він, що кліше підкинули заздрісники, що у такий спосіб мстяться його театральній кар’єрі?
У юрбі приїжджих майнула спина Костя Чорницького. Марко одразу помітив його: з невеликим речовим мішком Кость вистрибнув із сусіднього вагона, оглянувся і почимчикував пероном.
Що ж… Волочиськ наче сцена театру, збирав усіх учасників гри. Тепер залишалося лише довести цю п’єсу до логічного завершення, аби зрозуміти, хто, як і на чиєму боці грає…
Марко взяв Олесю за руку, похмуро усміхнувся.
— Прогуляємося, поки твої вирішують, що робити?
Обвів поглядом територію залізничної станції. Тут мало що змінилося за три роки: навпроти вокзалу, одразу за коліями, оточена тісним кільцем скверу площа з дерев’яним храмом Олександра Невського, неподалік — залізничне училище та будівля транспортної митниці. Зараз у погожу літню днину все втопало у зелені. А тоді…
— Ти бував раніше у Волочиську? — поцікавилася Біличенко.
Її настрій покращився, і тепер Олеся тулилася до Маркового плеча. Він вже не вперше спостерігав у ній ці метаморфози: від дратівливої пантери до ласкавої кішечки. Мама у стосунках з батьком, скільки їх бачив разом, завжди була однакова, спокійна, рівномірна. А з Олесею він відчував, що губиться у такі миті, втрачає притаманну йому внутрішню рівновагу.
— Востаннє — три роки тому, — відповів Марко, — перед Брусилівською операцією.
— То це правда, що сюди приїздив цар Микола? — запитала вона.
— Так, — ствердно кивнув. — Тричі, якщо не помиляюся.
Швед не помилявся. Занадто добре врізалося у пам’ять усе, що було пов’язане з початком його дорослого життя.
За рік до Брусилівського наступу, на початку 1915-го, Марку тільки-но виповнилося вісімнадцять. Худорлявий високий хлопчина, начитавшись романів, шукав на свою голову пригод, бажав одного: навчитися майстерно вправлятися зі зброєю, тож не задумуючись, таємно від батьків подався до війська — єдиного місця, де, на його думку, цього мали б навчити. Він ішов до війська сповненим надії стати справжнім героєм, бо у рідному Кам’янці навряд чи видасться така нагода. Ну, хіба яку панянку від розбишак врятувати чи потопельника з річки…
Юнацькі кучері, що перетворювали його на замріяного Ленського, він без жалю обчикрижив. Без них риси обличчя ставали гострішими, суворішими. Проте вуса й борода вперто не хотіли рости так, як бажалося, тож ні муштра, ні суворість командирів не могли позбавити його обличчя сором’язливого рум’янцю, а погляду — природної м’якості.