— Вам би, Шведе, панянкам вірші в альбомах писати, а не у бій… — насмішкувато казали побратими. — Ну хто з таким обличчям іде в атаку на ворога?
— Нічого, панове, наш Марко таким чином супротивника в оману вводить, — сміялися інші. — Дочекаймося якої сутички: Шведів рум’янець порохом припаде, погляд, від якого панянки мліють, з-під каскетки видко не буде, та й не дуже є час тоді австріякам в очі нам заглядати! Головне, аби рука не здригнулася!
І хоч Маркові уявлення про війну та військову доблесть дуже різнилися з тим, що довелося відчути на собі, рука таки не здригнулася. Ні вперше, ні удруге, ні наступні рази. Знімати ворожих вартових пластунам розвідувальної роти доводилося не так часто, більше вимагалося невидимками залишатися та запам’ятовувати усе, що діється на ворожому боці. Та за той рік довелося усякого побачити і пережити. Йому неймовірно таланило виходити живим із найважчих сутичок. Його донесення завжди були чіткими і точними. Швед наче носом відчував, як діятиме супротивник, ніби хтось згори нашіптував йому на вухо, що той чинитиме далі. Тепер ніхто не наважувався кепкувати з його рум’янцю чи занадто витончених, як для чоловіка, рук, бо вони однаково вправно тримали і перо, і бойовий ніж, тож будь-які шпильки на Маркову адресу припинилися.
А далі, коли розпочався наступ, Марко виявив неабияку відвагу та особисту мужність, за що з рук самого генерала Брусилова отримав два солдатських Георгія 4-го і 3-го ступенів та був переведений у чин молодшого унтер-офіцера.
Слізні вмовляння та листи матері якось одночасно втратили свій первісний сенс; наче перетворилися в обов’язковий атрибут жіночої натури, до якого, однак, виявивши всю можливу пошану, чоловіку не варто ставитися занадто серйозно. Марко перестав сумувати за домом, за своїми книгами та розміреним ходом життя. Війна змінила його, обтесала.
Вже за рік служби він усвідомив страшну річ: шукати пригод, як у книжках, на справжній війні більш, ніж глупо. Він побачив на власні очі, як волею чужих государів війна перетворює українську землю на криваву толоку. Як гинуть його побратими, проливаючи свою кров за російського імператора з одного боку або за цісаря австро-угорського — з іншого.
Чи, може, за свою землю — свобідну і незалежну Україну? Про це і мови не було, бо свобідна й незалежна Україна не була потрібна ані російському цареві, ані австро-угорському цісареві.
Марко раптом наче прозрів, вирвався з полону ілюзій. Ні, війна — це не пригода. І незалежно від того, хто у ній переможе, Україна так само залишиться кошарою для вирощування гарматного м’яса. Отже, він, українець, усього лиш гарматне м’ясо?! Всі вони, українці, лиш гарматне м’ясо для правителів двох імперій! Розмінна монета у брудній і кривавій битві чужинців за владу.
До Брусилівського наступу залишалося більше двох місяців.
Того дня потяг з вояками лейб-гвардії Волинського піхотного полку саме прибув до Волочиська. За наказом командира їх, вояків розвідувальної роти, вишикували просто тут, на площі, якраз напроти церкви Олександра Невського, куди на молебень у супроводі цесаревича та воєначальників мав прибути цар Микола.
На якусь мить Марку здалося, що він, попри червневу спеку, знову відчуває на щоках пронизливий східний вітер, бачить цесаревича Олексія, що несміливо йде позаду батька у своїй добротній сірій шинелі.
— Більшовики їх усіх розстріляли… — проказав тихо чи то до себе, чи то до Олесі. — Без суду і слідства.
— Кого? — здивовано перепитала Біличенко.
— Царську родину, — відповів замислено Марко.
— Тобі їх шкода? — Олеся недоречно розсміялася. — Ти ж наче не монархіст?
— Ні, не монархіст… Але по честі мав би бути суд. Йому, без сумніву, підлягав цар Микола, та аж ніяк не уся його родина. Той вирок був ні за людськими, ні за Божими законами.
— Так, Марку, бо то була політика, — проказала Біличенко. — Чи тобі не знати того? Я погано розбираюся у політиці. Жінці, як ти знаєш, на тому не обов’язково розумітися. І ще я зголодніла, а розмова про розстріл царської родини зіпсує мені й апетит, і настрій… Ходімо вже, он Крамовський нас гукає!
Марко нічого не відповів.
Пам’ять послужливо виставляла перед його внутрішнім поглядом обличчя тих, хто стояв поряд з ним у строю п’ятого квітня, три роки тому, на цій площі перед залізничним вокзалом. Побратими Василь Джуренко, Максим Соколан, Андрій Радкевич… Усі українці. Потім був наступ: жорстока бійня, у якій перемогу здобули ціною небачених утрат. Жоден з тих хлопців живим додому не повернувся.