Юнак, що допомагав старшому майстру, на ймення Андрій Волинський, раптом загукав на ксьондза Броніслава. Здираючи прогнилий гонт, він дістався піддашшя над вівтарем, а там, у просторій ніші, лежали десятки милиць, паличок та дерев’яних протезів…
Панотець Роговський тільки звів очі до неба. Наступного дня була неділя, докази чудесних зцілень представили на загальний огляд кожному охочому. Марко не раз згадував про цей випадок пізніше, коли на війні доводилося бачити десятки калік з відірваними ногами й руками, пошматовані тіла та смертельні криваві рани. На шиї мав срібну іконку із зображенням Ісуса Тарнорудського, яку батько купив йому тоді ж у храмі. Чи то вона врятувала йому життя у листопаді 1916-го, коли його важко поранило, чи просто не час було йому помирати у тому місиві, але він вижив.
Удруге смерть не втримала Марка під Крута-ми. Після того, як він прийшов до тями, сестра з Червоного Хреста розповідала, як він запеченими від болю губами шепотів рядки Писання: «Оце тіло Моє, що за вас ламається… Ранами Його ми зцілилися…»
І ось, в’їжджаючи до Тарноруди, Швед раптом відчув невимовну внутрішню потребу побувати у костелі, звідки у дитинстві виніс для себе усвідомлення чудотворної сили Бога, істину про Його захист та допомогу.
— Чи править ще у храмі отець Броніслав Роговський? — запитав, виринаючи із своїх думок, у їздового.
— А куди ж він подінеться? Править ксьондз Броніслав, — проказав той. — Хоч і намагалися його звідти вижити, та не вдалося. Править і у добрім здоров’ї!
Попереду Тарноруда відкривала свої зелені прохолодні обійми. З’їхали схилом просто до серця міста. Звідси, як на долоні, виднівся той самий костел Божої Матері Святого Скапулярія, зведений на місці старого, дерев’яного, як чув Марко, вибудуваного княжичами Коріатовичами на честь перемоги у Синьоводській битві. Від костелу запашна липова алея вела просто до маєтку Мордвінових — розкішної готичної споруди з яскраво-червоної цегли зі справжнім ровом та високими, схожими на фортечні, мурами.
Мордвінов, кажуть, кохався у середньовіччі і намагався відтворити своє захоплення в архітектурі маєтку, який побудував для коханої дружини.
Завернувши на площі перед костелом, коляски попрямували просто до цегляної арки, перед маєтком. Той ще не встиг утратити своєї привабливості і величі. На вершечках башт весело тріпотіли бляшані флюгери, двір ховався у затінку розлогих дерев.
Тут уже юрмилися сільські дітлахи, котрі першими прибігли зустріти приїжджих артистів, розраховуючи як не на гостинці, то бодай на витрішки.
Тим часом кілька вояків-прикордоників узялися розвантажувати валізи, а до гостей вийшла дружина начальника прикордонної застави, пані Марія.
— Мушу покинути тебе на якийсь час. Маю деякі справи… — проказав Марко Олесі, нахилившись до її вуха.
Вже тримав у руках саквояж із небагатьма захопленими вдома речами.
— Справи? У Тарноруді? — її брова здивовано поповзла вгору. Олеся перевела погляд з Марка на саквояж у його руці. — Це ж які?
Швед усміхнувся.
— От, хоча 6 знайти собі місце для ночівлі. Ти ж сама мені сказала…
— Марку-ууу! — скривилася Олеся. — Я сказала, але… не все ж так критично! Та й які у тебе можуть бути справи у Тарноруді? — знову поцікавилася вона. — Пропонуєш мені жити разом, а сам маєш від мене секрети…
— Справи, Олесю, направду, маю — пояснив Швед. — Хочу побачитися з місцевим ксьондзом. Він — старий знайомий мого батька. Решта — то по службі треба. Ти зрозумій… служба є служба, і я не можу ані з тобою, ані з іншими обговорювати роботу… поки ти облаштуєшся, відпочинеш — я за годину-другу й повернуся.
Біличенко вдавано-байдуже стиснула плечима.
— Як бажаєш… Думала, що ти їдеш сюди заради мене, а не по службі.
— Так, — Марко торкнувся губами її пальців. — Заради тебе. Та коли відпрошувався у свого начальства й обмовився про Тарноруду, то мені одразу нарізали завдання — передати документи начальнику застави; тож маю побачитися з ним. Може, у казармі на ніч і облаштуюся. На сьогодні, — додав, дражнячи Олесю.
— Ти злопам’ятний, Марку, — відказала вона.
— Ти відпочинь з дороги, я скоро буду. Не сердься, гаразд?
Біличенко картинно закотила очі, наче виконувала перед ним роль із якоїсь нудної п’єси.
— А тобі не все одно… — пирхнула до Марка і рвучко обернулася спиною, прямуючи до дверей маєтку. Та він спритно упіймав її руку і притягнув до себе.