— Олесю… — проказав майже серйозно. — Зі мною так не треба. Кажу — маю справи, скоро повернуся. Ти оце облиш… свої манери.
Уста Біличенко ледь торкнула поблажлива посмішка.
— О, мій лев демонструє характер! — проказала вона. — Добре, добре, Марку, іди вже!
Отця Броніслава у костелі не було. Монахині сказали, що пішов до когось із хворих сельчан, сповідати. Отже, він зайде до костелу ще раз. А зараз — до начальника застави, Казиміренка.
Марко оглянувся назад, на маєток: двір був майже порожнім. Артисти увійшли до середини і, певно, розселялися по виділених їм кімнатах. Олесі, безперечно, дістанеться окрема, чи не найкраща, до великого незадоволення Ольги Татарінової. Ох, ці жіночі вибрики! Олеся зі своїми капризами іноді його просто втомлювала; дивовижно, звідки у ній бралося стільки химер. А у нього, незвичного до жіночих захцянок, терпіння.
«Певно, я таки справді її кохаю! — промайнуло у Марка в голові, і він усміхнувся цій думці, що теплою хвилею прокотилася в грудях, поплила, як розтоплене масло по варениках. Все-таки є щось у тому, аби „терпіти“ жіночі капризи… Та й Олеся… вона більше вдає, ніж є такою насправді. Сцена навчила її ховатися за театральними образами, а успіх — видавати себе за розніжену приму. Але з ним вона такою не буде! Зрештою, хіба з ним вона не інакша? Не справжня?»
Проте думки про Олесю відволікали від справи.
Аби зайвий раз не потрапляти на очі нікому з театру, Марко обійшов маєток кругом, бо, власне, застава розташовувалася позаду нього, там, де раніше був каретний двір та починалася панська господарка. Тепер усі будівлі перетворили на казарми та будинок, де мешкали офіцери із сім’ями. Прикордонники облаштували побут нашвидкоруч; ніхто не знав, скільки доведеться тут пробути: Тарноруда, як і кожне прикордонне містечко, не мала певності у тому, що станеться завтра, особливо з огляду на те, що схід України знову потерпав як не від більшовицьких загонів, то від білогвардійських.
У цьому сенсі кожен мешканець Тарноруди мусив бути трохи Іпатієм Матрусяком і мати на кожен день «правильні шаровари». Марко подумки усміхнувся, пригадуючи слова їздового про уміння місцевого фотографа підлаштовуватися до будь-якої влади і порядків.
Швидко сутеніло. Ковзаючи по гладкій траві, Марко спустився повз флігель Мархоцьких схилом і опинився просто перед казармами.
— Стій! Пред’яви документи!
Чатовий — круглощокий, побритий «під нуль» хлопчина, вороже наставив на Марка гвинтівку.
— Я до Казиміренка. Від головнокомандувача, з Кам’янця, — відповів Марко. Дістав із нагрудної кишені посвідку, протягнув хлопцю.
— Швед Марко Олексійович… Розвід очна управа. Ясно, — проказав собі під ніс чатовий. — А у саквояжі що?
— Особисті речі, документи.
Марко клацнув замком, саквояж у ту ж мить виставив свої «нутрощі». Там і справді поверх ретельно складеної білизни та сорочки лежали якісь папери в старій пошарпаній шкіряній папці.
— Зброя? — поцікавився вартовий.
— Та пропусти вже його, Олександре, це наш, хіба не видно?
Марко обернувся на голос за спиною. Позаду нього стояв начальник застави, поручник Василь Казиміренко.
— Отже, ти — Марко Швед? — запитав, протягуючи руку для вітання. — Мені телеграфували щодо тебе з Розвідочної управи. І що скажеш, Марку?
— Власне, казати дуже мало, — відповів той. — Викрадене кліше або уже в маєтку, або прибуде вночі з підводами.
Казиміренко жестом запросив його увійти до приміщення.
— То чого чекаємо? Чому не провести обшук просто зараз?
— Утратимо можливість дізнатися, хто у Тарноруді чи Волочиську входить до більшовицької агентури, — відповів Марко. — Вам телеграфували про шифровки?
— Так, із рядками сонетів Шекспіра, — зітхнув Казиміренко. — Тільки далекий я, Марку, від тієї поезії… У мене тут не Шекспір, у мене тут щоденна проза життя.
Марко зупинився перед дверима.
— На це, вочевидь, і розраховується: грають занадто мудрено. Але найбільшим співцем прози життя Шекспіра можна вважати з легкістю, якщо більшовики за допомогою його сонетів додумалися передавати зашифровані послання…
— Та у горлянці вони сидять у мене, сволота ця червона! — Казиміренко постукав себе по шиї ребром долоні. — Минулої весни на Полтавщині всю мою родину вирізали. Оце дружина якимось дивом устигла напередодні до мене приїхати… Сам Бог уберіг!
— Співчуваю, — проказав Марко тихо. — Так, я чув про ту різанину в Хоролі.
— Але до справи, Марку.