— Так… Нам відомо, що завтра у Волочиському драматичному театрі відбудеться спектакль; ставитимуть польською «Гамлета». Є усі підстави вважати, що зв’язковий сидітиме в залі і під час спектаклю отримає просто зі сцени вказівки, коли, як і де забрати кліше…
— Он як! — Казиміренко почухав потилицю. — Це точні дані? У тебе є інформація, які саме рядки будуть використані у якості послання?
— Якби ж я знав! — розвів руками Марко. — Наше діло не впустити того моменту і виявити усіх причетних. Та якого саме моменту — мені невідомо. Єдине, у чому я більш-менш переконаний: центральною фігурою усього є Микола Крамовський, директор театру.
— Однак, — проказав Казиміренко, — Микола Крамовський зараз перебуває у маєтку разом із трупою. Вночі наш театрал ніде не подінеться, та й охорона кругом — непоміченим вийти не вдасться. А вранці за кожним його кроком будемо слідкувати.
— А людей вистачить? — запитав Швед.
— Мусить вистачити, — зітхнув поручник. — Та ти проходь, проходь, Марку! З ними артистами я ще макової росинки від ранку в роті не мав. Головнокомандувач наказав прийняти їх якнайкраще, то цілісінький тиждень готувалися. Марія збігалася на нитку. То те треба, то се… А ще ж своя робота є… Кожної ночі як не у Сатанові, то у нас лізе всілякий непотріб з-за Збруча, — поручник стомлено потер обличчя. — Коли це все скінчиться, пане Шведе? Що там у головнокомандувача кажуть?
— Якби ж знаття… — Марко ступив крок до Казиміренкової оселі. — 3 огляду на те, що робиться у Києві, нічого доброго найближчим часом не передбачається, пане поручнику. Цей спокій, як ви розумієте, тимчасовий, дуже тимчасовий.
— Ото ж бо! — проказав Казиміренко, йдучи за Марком, позаду. — А мені ще заздрять, мовляв, випросив собі у Петлюри тепленьке місце — тиш та гладь, Божа благодать! То тільки на перший погляд так видається, що у Тарноруді рай. А раптом що — ми перші потрапляємо під роздачу.
Швед оглянувся, аби відповісти поручнику, ледве не зіткнувшись з ним лобами. Його погляд раптом упав на освітлене вікно будівлі напроти, що слугувала казармою для прикордонників. На якусь мить Маркові здалося, що в просвіті розсунутих фіранок майнуло знайоме обличчя кам’янецького мецената, Євгена Остапенка. Постать майнула у вікні, рука зсунула до купи фіранки, і в ту ж мить світло у вікні погасло.
— Перепрошую, пане поручнику… То у вас Євген Остапенко гостює? — поцікавився Швед у Казиміренка.
— Хто? — перепитав поручник. — Євген Остапенко? А хто то такий?
— Я тільки що бачив цього пана у вікні.
— У тому вікні, що напроти? — перепитав Казиміренко. — Там нікого не може бути. То мій кабінет, ключі від якого у мене… ось!
Казиміренко розтиснув долоню, у якій і справді була в’язанка ключів.
— І все ж, тільки що у тому вікні згасло світло, там був якийсь чоловік… — Марко здивовано подивився на поручника. — Я переконаний, що то був Євген Остапенко.
— Та хто він такий, твій Євген Остапенко, чорти б його побрали? У нас такого немає…
— Він — меценат, з Кам’янця-Подільського, підтримує театр Крамовського… Наскільки мені відомо, мав прибути тільки завтра до Волочиська на спектакль… — проказав Марко.
— Неймовірно, пане Шведе! — вигукнув Казиміренко. — Вочевидь, тобі щось привиділось! Як може стороння людина знаходитися у замкнутому на ключ кабінеті начальника прикордонної застави без його відома? Та ще й людина, яка ніякого стосунку до прикордонної застави не має? Не через димар же він туди спустився…
— Але я бачив на власні очі! — повторив Марко. — Не привиділося ж мені!
— Ну, добре! — поручник Казиміренко підкинув на долоні в’язанку ключів. — Ходімо пересвідчимося!
— У розташуванні є сторонні? — звернувся поручник до чатового на дверях прикордонника, як тільки вони з Марком увійшли до казарми.
— Немає, пане поручнику! — відповів той. — Жодного стороннього у розташуванні не має.
— А мій кабінет? — поцікавився Василь Казиміренко. — У кабінет хтось заходив?
— Ніяк ні, пане поручнику! Відтоді, як ви покинули і зачинили кабінет, туди ніхто не входив. Ключі ж тільки у вас…
— Ну? — Казиміренко повернувся до Марка і запитально глянув на нього. — Тобі, вочевидь, щось привиділось, друже. Ну, але для повної впевненості…
Поручник попрямував до дверей свого кабінету, вклав у замкову шпарину ключ і відімкнув двері.
За ними панувала цілковита темрява.
— Гремалюк, дай-но мені світла сюди… — гукнув Казиміренко до чергового. — Чуєш?
Вартовий кинувся до свого командира з великим залізничним ліхтарем у руках. Освітив приміщення кабінету… Нікого.