— Марку! Як ти тут? Оце так зустріч!
Він і сам не тямився від радості.
— Ну як… вступив, навчатися буду.
Кость поморщив носа, похитав головою. Веснянки на щоках розплилися у посмішці.
— Ти знаєш… Тут таке… Як на пороховій бочці. Тільки й чекаєш, що хтось почне гукати «Більшовики у місті!»
— Тіпун тобі на язик! Що ти мелеш! — скривився Марко. — Чув, що Петлюра скоро до Кам’янця прибуде? Що ми тепер — столиця всієї України? А ти — про більшовиків, хай їм грець!
Костик уже обхопив його за плечі і повів униз сходами, просто у двір.
— А навчання? — перепитав Марко.
— Ет! — відмахнувся Кость. — Яке навчання, коли я друга живого зустрів! Після Крутів — а я чув, що ти там був — гадав, ти загинув. А тут таке щастя… То, може, після занять майнемо куди, посидимо, побалакаємо…
Марко згідливо кивнув головою.
— Звичайно! Які можуть бути питання! Тільки я пригощаю, Костю!
— Як скажеш! — Кость прицокнув язиком. — А я тебе поверну у мирне життя. Тут же, у Кам’янці, все є! Навіть театр працює!
— Та ти що! — здивовано проказав Марко. — Давненько я не був у театрі. Востаннє — ще в Одесі. Пам’ятаєш?
— Аякже! — промовив Кость. — Ітак, он жіл тогда в Одесо…. — продекламував він із вдаваним пафосом. — Как денді лондонскій одєт…. — Ну от, є нагода побувати! — продовжив. — Спектаклі, до речі, йдуть українською. Столичні трупи приїжджають навіть… Може, підемо в неділю, ввечері?
— А чому ж ні… Підемо! Влиємося в місцеве богемне життя! — усміхнувся Марко. — Ти, я бачу, став завсідником театру?
— Ну… — Кость розвів руками. — Завсідник чи ні, але знайомства там певні маю.
— І що тому посприяло, Костю? — поцікавився Марко. — Яка мельпомена тебе зачарувала?
— Ну… — Кость розвів руками. — Мельпомена там дійсно є, і чарівна — варто зазначити. Аби не злякати удачу, я пішов твоїм шляхом — вирішив зайти з тилу. Ну, пам’ятаєш, як там у того ж Пушкіна «Чем меньше женщіну ми любім…»
Брова Марка поповзла вгору.
— Тобто?
— Книги, Швед, книги! У неї їх купа. Я ходжу до неї, як до бібліотеки.
Очі Марка округлилися…
— Ні, ну ти подивися, що Одеська школа прапорщиків з людьми робить! Якщо я правильно тебе зрозумів — ти зустрічаєшся з панянкою через те, що у неї гарна бібліотека? Костю, ти здоровий?
Чорницький розвів руками.
— Швед, вона — актриса, розумієш? Прима нашого театру! За нею впадає добра половина міста… Тож у мене було два шляхи: або зійтися з ними для чесного турніру, або вдавати, що цікавлюся не самою нею, а її книгами. Зате, — Кость лукаво посміхнувся, — жоден з них не має доступу до її гримерки та апартаментів. Я — маю. А там, як ти розумієш, карта по-всякому лягти може…
— І що, потрібна лягла? — поцікавився Марко.
Кость зітхнув, багатозначно поправивши на голові каскетку.
— Поки що не лягла, — і трохи сконфужено додав: — актриси… Ти ж знаєш, які вони, брате! Поки що я все ще читаю книги. Я ж не такий, як ти — рафінований інтелігент. Я простіший.
— Ну-ну, Пушкіна он як читаєш напам’ять… Не розумію, Чорницький, навіщо вдавати, що тобі подобається читати книги, коли ти захопився їх власницею? Ти збентежив панянку, тільки й усього… Може, вона навпаки чекає вияву твоєї уваги, пристрасті! Але… — Марко поплескав Чорницького по плечу. — Не бери мої слова до голови, я так давно не був у жіночому товаристві, що вже й сам не знаю, чи не розгубив ті крихти вміння залицятися до жінок.
— Ну, от і буде тобі нагода перевірити, — усміхнувся Кость. — Перевірити на собі чари прими Кам’янець-Подільського театру Олесі Дмитрівни Біличенко.
Марко зайшовся сміхом.
— А, мамо рідна! Гаразд, підемо, Костю, до театру. Ти заінтригував мене. А поки маю з’явитися до ректора та повідомити, що з нового навчального року до навчання приступити готовий.
— Якщо, звісно, той новий навчальний рік буде, — зітхнув Кость Чорницький. — Усе так непевно, Марку… Як би ми замість університетських лав та й не на фронт… Он 16-та дивізія, кажуть, усіх охочих до своїх лав приймає. Хлопці записуються туди, як навіжені. Тож і я до осені перекручуся тут, в університеті, відекзаменуюся і, певно, подамся до війська.
— Так нам же не вперше! — Марко поправив планшет. — Війна — так війна. Але спочатку, в неділю — до театру!
— Так точно! — козирнув Кость, приклавши руку до каскетки.
Він, як і Марко, доношував свій старий мундир із відпоротими погонами. Тільки от сукно його було не добротне, англійське, як у Шведа, а москальське, благіше. Зрештою, і чин зауряд-прапорщика порівняно з Марковим званням цільного прапорщика муляв Костя Чорницького не менше. Хто б подумати міг, що така маленька дрібничка на погонах може так гнітити! Швед — щасливець, улюбленець долі, герой! Вижити у тій брусилівській катавасії, більше того — за особисту мужність отримати два Георгія — 3-го й 4-го ступенів… Це не абищо!