Я ж запитую… За що застрелили бідного фотографа? — повторила знову.
— Олесю Дмитрівно… Вас це теж стосується. Підніміться у свою кімнату, будь ласка! — проказав Швед відчужено.
— Марку, це ж я! — не вгавала Біличенко.
— Я бачу, що ти. Але мусиш пройти до своєї кімнати. Солдати вчинять обшук у твоїх речах, як і у решти.
— Ти здурів? — пролепетала вона. — Що ти собі дозволяєш?
— Так… менше слів, гайда, нагору!
Олеся розгублено оглянулася навкруги, шукаючи підтримки у Крамовського. Той підніс її руку до губ.
— Олесю Дмитрівно, пройдімо до наших кімнат! Ви ж бачите… світ перевернувся! Бідний Матрусяк! Ходімо, ходімо, моя люба! Ваш кавалер тепер усім нам наказує!
— Ти здурів, Швед! — гукнула Біличенко. — Ти геть здурів! Невже ти думаєш, що хтось із театрального колективу застрелив нещасного фотографа? Та у нас і зброї не має!
Марко тільки вказав їй рукою на сходи.
— Ану зупинись на мить, Олесю! — гукнув, коли вона піднялася до половини. — Пане поручнику, — звернувся Швед до Казиміренка, — судячи з положення тіла і… взагалі… на мою думку, стріляли десь приблизно звідти… де стоїть зараз актриса Біличенко.
— Щоб ти скис! — вигукнула Олеся, із гнівом поглянувши на Марка. Її босі ноги заплямкали по східцях. За Біличенко вже підіймалися два вояки.
— Звідти стріляли, не звідти… — простогнав Крамовський, піднімаючись слідом за Олесею. — Яка різниця! Таке горе! Такий талановитий і розумний чоловік! Такий дипломат! Дозвольте, я вас також покину, я не можу дивитися на це страшне видовище!
— А вас, пане Крамовський, ми попросимо затриматися, — сказав Марко. — Поверніться, будьте ласкаві!
Обличчя Крамовського засіпалося від обурення.
— Що? Мене арештовано? Що ви собі дозволяєте, юначе? Хто ви такий, аби віддавати подібні накази? — вигукнув він, усе ж спускаючись східцями назад. — Пане поручнику, ви офіцер! Що за маячню говорить цей молодик? У чому мене підозрюють?
— Цей молодик, — відповів Казиміренко. — З Розвідочної управи. Він такий же офіцер, як і я. До того ж, у мене є розпорядження самого головнокомандувача виявляти усю необхідну підтримку його діям.
— Одначе… — похитав головою Крамовський. — Одначе, панове! І що тепер буде? У нас завтра спектакль у Волочиському драматичному театрі! Усі квитки продані!
Марко глибоко вдихнув.
— Спектакль доведеться відмінити, пане Крамовський. До з’ясування усіх обставин загибелі пана Іпатія Матрусяка. Найкраще — беріть приклад із нього: він уже нікуди не поспішає.
— Ви цинік, молодий чоловіче! Ви безбожник і цинік! — Крамовського аж тіпало чи то від нічної прохолоди, чи то від гніву. — Так жартувати біля мертвого тіла…
— До речі, про тіло! — поручник Казиміренко обійшов навкруги застреленого Іпатія Матрусяка. — Хлопці, прибрати тут усе, кров витерти, положення тіла обвести крейдою; тіло винести у льодовню. Ти бачиш, Марку… Куля пройшла навиліт… — Казиміренко зігнувся над мертвим Матрусяком й обережно повернув його голову, аби побачити потилицю. — Шукайте кулю, трясця вашій матері! Шукайте!
Солдати, присвічуючи собі ліхтарями, кинулися виконувати наказ поручника. Марко до хрусту в шиї крутнув головою.
— Весела нічка! А я сподівався завтра побачити спектакль у театрі…
Крамовський ображено хмикнув.
— Тепер доведеться відмінити спектакль! Що я скажу головнокомандувачу? Навіщо були усі ці витрати, перемовини, репетиції? Все коту під хвіст!
— Не турбуйтеся, Миколо Савовичу, — відповів Марко. — Пан Петлюра, я переконаний, увійде у вашу ситуацію. Та й із поляками до миру ще далеко. Так що сам Бог не дав вам «Гамлета» польською зіграти. А тепер моліться, аби не виявилося, що у вашому колективі серед артистів ховається убивця.
— Кого ви маєте на увазі, пане Швед?
— Кожного! І в першу чергу вас! — безапеляційно проказав Марко.
Поки вояки прибирали та витирали на кахлях кров, інші спускалися з другого поверху й доповідали про результати обшуку.
— Пані Татарінова. Одна валіза… Нічого підозрілого та зброї у кімнаті не виявлено.
— Пані Біличенко. Одна валіза. Нічого підозрілого та зброї у кімнаті не виявлено, — доповідали вони один за другим.
— Ну, звісно, не виявлено! — видихнув з полегшенням Крамовський. — Звідки у моїх актрис зброя? Ви наче не розумієте, панове, що театральне мистецтво і вбивство — це занадто різні речі! — патетично вигукнув він.
— Чому ж… — криво усміхнувся Марко. — Я, наприклад, чув, що коли під час спектаклю на стіні висить рушниця, то під кінець вона обов’язково має вистрелити. Питання тільки, в кого…