— Еееет! Багато ви знаєте, молодий чоловіче, у своїй Розвідочній управі! — махнув рукою Крамовський.
— Достатньо знаємо… — відповів Швед. — Шекспіра в оригіналі, правда, не читаємо, але його сонети польською час від часу перепадають… Як вам, до речі, оці рядки?
Або ж оці:
Крамовський похитав головою.
— Не розумію, про що ви, юначе! Так, здається, це рядки сонетів Шекспіра, але не второпаю, до чого ви мені їх продекламували. Вам не соромно, пане Швед? Ви, наче мисливський собака на своєму першому полюванні: бігає, метушиться, кидається на все, що рухається… Думаєте, що взяли правильний слід, але слід, запевняю, ви взяли не той!
Марко переглянувся з Казиміренком.
— Подивимось, пане Крамовський, подивимось!
— Куля! Куля! — почувся вигук одного з вояків. — Ось вона!
Він обережно підніс її Марку й Казиміренку, присвітив ліхтарем, щоб ті краще роздивилися смертоносний шматочок свинця.
— 6,35 міліметрів… «Бебі-Браунінг»… — пробурмотів Марко. — 3 такого ж позавчора застрелили у Кам’янці актрису Анну Головацьку. Хто, пане Крамовський? — звернувся він до директора театру. — Хто застрелив Анну й Матрусяка?
— Звідки мені знати? — не приховуючи істеричні нотки у голосі вигукнув Крамовський. — Я не вбивця! Відпустіть мене до кімнати! Я, врешті-решт, маю право на відпочинок!
— Пане Казиміренку! — почулося згори.
Марко і поручник Казиміренко задерли голови. На верхньому майданчику сходів стояв вояк. Він перехилився через перила, демонструючи щось незрозуміле та вимахуючи ним повітрі.
— Ось… Закривавлена сукня, пане Казиміренку!
— Не репетуй, ніби тебе ріжуть! Неси її сюди! — наказав поручник.
Солдат у кілька стрибків опинився внизу. Розгорнув шматину, яку тримав у руках. То була простора біла сорочка з червоною кривавою плямою спереду.
— Знайшли у його кімнаті, в кутку, під ліжком! — указав солдат на розгубленого Крамовського. — Змотана була отак… Думав, напевно, що не помітимо!
— Ах ти ж Гамлєт, трясця твоїй матері! — прошепотів поручник Казиміренко. — Ваше? Як поясните цю знахідку?
— Ніяк… — гикаючи проговорив Микола Крамовський. — Панове… Слово честі… Ніяк! Це не моє, Богом клянуся! Я нікого не вбивав! Я спав, як дитя!
— Ви заарештовані, пане Крамовський! — Марко не моргаючи дивився на директора театру. — До з’ясування усіх обставин убивства Іпатія Матрусяка будете знаходитися під арештом.
Крамовського вже теліпало, як у пропасниці.
— У чому ж я винен, пане Швед? У чому?!
— Ваша вина поки що не доведена, — проказав Марко. — Але вас підозрюють у вбивстві актриси Анни Головацької та фотографа Іпатія Матрусяка. А також у шантажі й доведенні до самогубства бійця Олексія Трегуба.
— Кого??? — хапаючись за груди, вигукнув Микола Крамовський. — Олексія Трегуба? У доведенні до самогубства?
— І це ще не все, — промовив Марко. — Вас підозрюють у зв’язках з московською комуною, чиїм агентом ви можете являтися, і викраденні кліше для друку національної валюти.
— Що ви… Що ви таке кажете, пане Швед? Господи… Пане Казиміренку! Ну хоч ви… Хоч ви напоумте цього Пінкертона!
— Мені шкода… пане Крамовський, — проговорив поручник Казиміренко, нервово розім’явши витягнуту з портсигара цигарку. — На жаль, такі підозри є, і докази, як бачите, теж є. Можливо, бажаєте викласти зізнання письмово? Мені б не дуже хотілося до такої інтелігентної людини застосовувати грубу фізичну силу.
— Слова вам не скажу! — вигукнув Крамовський. — Буду говорити тільки в присутності Петлюри! Везіть мене до Кам’янця. Не вистачало тільки, аби ви мої ж слова обернули проти мене!
Казиміренко зітхнув.
— Я пропонував вам, Миколо Савовичу, кращий варіант. Не знаю, чому ви переконані, що головнокомандувач панькатиметься з вами.
— Бо я ні в чому не винен!!! — прокричав Крамовський. — Я нікого не вбивав, я ніяк не пов’язаний з більшовицькою агентурою! Я — митець, а не агент московської комуни!
— Знаєте, мені відомі випадки, коли людей вашої професії обробляли так, що вони навіть не помічали, як їх вербують, пане Крамовський, — проказав поручник Казиміренко. — Виведіть його. Запріть до часу на гауптвахті. Нехай подумає.