— Які у вас підозри…. — простогнав Крамовський. — Які докази? Люди, прозрійте! Я нікого не вбивав! Це якийсь страшний сон, слово честі! — репетував він, поки його виводили з маєтку озброєні конвоїри.
Марко тим часом ще раз розгорнув закривавлену сорочку. Вона була досить простора — таку міг би надягнути і чоловік, і жінка. Спереду заляпана кров’ю.
— Таки кров! — Марко розтер між пальцями червону пляму на сукенці і принюхався.
— Що робитимемо, Марку? — запитав Казиміренко. — Зброї, як бачиш, не знайшли, зате маємо цю сукенку з кров’ю… Невже ти дійсно вважаєш, що директор театру Крамовський — убивця й більшовицький агент?
Марко напружено гриз губу.
— Усі ниточки ведуть до нього, до Крамовського… Пан Снігірів казав мамі рідній не довіряти, а Крамовський мені все ж не мама, — Швед почухав потилицю. — До того ж, він помішаний на театрі. Хто знає, що йому могли наобіцяти, як обробити! Якось оце напередодні гастролей я був із Олесею Дімитрівною Біличенко в товаристві цих театралів і став свідком приблизно такого. Ось як це виглядало: людина, що має у товаристві авторитет, починає заводити всілякі розмови, винюхувати, хто чим дихає, розбалакувати присутніх… Та найгірше те, що їм все одно, розумієте? Гола байдужість до усього, що діється! Сидять… переливають з пустого в порожнє, діляться спогадами, як добре жилося при цареві…
Казиміренко скрушно похитав головою.
— Справді, час складний, — зітхнув він. — Одні проливають свою кров за Україну, інші вар’ятують, віджираються, вдають, що їх це не обходить, не торкнеться… Ти молодець, Марку! Такий молодий, але вже розумієш сутність нашої справи. Ходімо. До ранку маєток буде під наглядом і зовні, і всередині. Крамовський точно не втече. Хай посидить, обдумає усе добре. Ходімо, докуняємо до ранку, бо завтра, відчуваю, буде гаряче! Вранці ще раз обшукаємо усе тут. Опитаємо кожного з обслуги. Дасть Бог, і кліше знайдемо.
— Дасть Бог, — луною промовив Марко. — Безперечно, так і буде, пане поручнику. Але…
Крамовський, не почувши продовження, зупинився і обернувся до Марка.
— Що? — проказав він, пильно дивлячись Шведові в очі.
— Раз ви такі відкриті до співпраці зі мною, то, може, все-таки розкажете, що у розташуванні прикордонної застави робить кам’янецький меценат Євген Остапенко? Не думаєте ж ви, що я справді бачив галюцинації?
Поручник Казиміренко якусь мить поримигав, наче обдумуючи відповідь.
— Не знаю я ніякого Остапенка, Марку! — відповів, глибоко вдихнувши.
— То мені привиділося? — не вгавав Швед. — Привиділося, що у вашому кабінеті стороння людина?
Казиміренко мовчки дістав портсигар, відкрив його, витягнув цигарку.
— Ніяк палити не кину… — проказав раптом, усміхнувшись. — А на тижні вирішив — усе, більше не буду. Оце вигадав надійний спосіб: кожного разу, коли відчуваю, що вуха крутить від бажання набрати повні легені тютюнового диму, витягую цигарку і мну її. Марку… Якщо не відчепишся, я таки знову почну палити з тих нервів.
— Пане Казиміренку…
— Ну, добре, — витиснув із себе поручник. — Тобі не привиділося. Але все завтра… Після розмови з Крамовським. Не маю права раніше тобі щось розповідати. Зрозумів?
Покимарити зо три години після нічної пригоди таки вдалося. Марко прокинувся ще на світанні. Вмився, переодягнувся у звичний френч без погонів. Розгулювати у пошитому на замовлення у кам’янецького кравця костюмі видавалося за таких обставин якоюсь дурнею. Біля маєтку під пильним наглядом вартових вже поралася обслуга. Хтось дрова носив, хтось воду. Пересуватися першим поверхом можна було тільки в бік кухні, звідки вже віяло димком, мабуть, розпалили піч.
Артистів усе так само тримали під вартою, зачиненими у кімнатах. Марко уявив собі на мить, який зараз настрій в Олесі, і відчув дивну, не притаманну йому зловтіху. Мабуть, пантера прокинулася в ній тоді, як вона побачила тіло застреленого фотографа, а він, Марко, ще й підлив оливи у вогонь, подражнивши її. Нічого, нехай понудьгує. Їй це корисно, може, трохи пихатості й самолюбства поменшає.
Тіло фотографа Матрусяка прибрали ще вночі, на місці, де його знайшли, вже прибрали і, як могли, вимили кахлі. Проте де-не-де між їх краями затерлася бура засохла кров.
Марко піднявся сходами на другий поверх, роздивляючись навкруги: вранці парадна зала вже не виглядала так похмуро і моторошно. Розсунуті оксамитові портьєри дозволяли сонячному промінню наповняти світлом кожен закуток. І тепер воно бавилося із відполірованою поверхнею старого панського роялю, відбивалося у великому зеркалі, розсіювалося, пронизуючи кришталеві підвіски люстри кольоровими блимачками по усій залі.