Швед перевів погляд на двері ліворуч, за якими знаходилася Олеся. Хлопці незворушно стояли на чатах біля кожних із дверей. Ні вийти, ні увійти.
Що тепер буде з їхніми стосунками, Бог його знає. Хіба що Біличенко так знудьгується у маєтку, що більше не стане тримати на нього зла. Хм… Не так він уявляв собі ці гастролі!
На сніданок Казиміренко розпорядився артистів виводити під посиленим конвоєм, аби жоден підозрюваний не втік. Столи розставили тут же, просто у парадній залі, на другому поверсі.
Ні… зараз до Олесі він не заходитиме. Не на часі. Та й вона, як сирена, може увімкнути свої чари, і він просто зіб’ється з пантелику. Не до любощів зараз!
У костелі задзвонили дзвони. Скінчилася ранкова літургія.
Отець Роговський! Він же мав зайти до нього ще вчора!
Погожа днина зовсім не налаштовувала на серйозні роздуми. Старі товстезні липи вишикувалися в алею. Отак цією алеєю власники маєтку і ходили до костелу навпроти. Колись же були ті Мордвінови, певно, і щасливі, поки ревнощі та зради не зруйнували їхні почуття? І чи є у них з Олесею шанс стати щасливими, не дивлячись на все, що відбувається навколо? Ну чому, живучи в Україні, за кожну щасливу мить життя потрібно платити кров’ю? Ні… Зараз він побалакає із ксьондзом, повернеться до маєтку і зайде до Олесі. Перепросить її, заспокоїть, утішить, так само, як згадка про неї заповнює його душу теплом, утішає і заспокоює.
Боже… Який він у неї закоханий! У кожен її пальчик, у кожне пасмо волосся! В ніжний аромат її шкіри, що пахне, наче казковим пташиним молоком… Аж подих сперло у грудях!
Марко підійшов спочатку до святого Яна Непомуки. Розхристана манера, копійована багатьма скульпторами з робіт Пінзеля, була притаманна і цій статуї: наче вітер розмаяв його одяг та волосся: Ян Непомука виглядав живим, здавалося, ось-ось зійде зі свого постаменту, змінить замислений вираз обличчя на привітний і заговорить з тобою.
Швед перехрестився, торкнувся пальцями дерев’яної вервиці, що висіла на шиї святого. Далі пройшов під кам’яну арку воріт костелу. Скільки раз обіцяв собі, а так жодного разу, відколи повернувся до Кам’янця, і не навідався до храму! Ну от… Слушна нагода!
Осінив лоб хрестом знову, торкнувшись святої води у кам’яній чаші. Увійшов і завмер… Просто попереду, встановлений перед вівтарем, дивився на нього сумними золотими очима Ісус Милосердний Тарнорудський.
У костелі вже було порожньо.
Марко став на коліна і прошепотів «Отче наш».
— А де отець? — поцікавився у старенької монахині, що увійшла слід за ним.
— У плебанії, юначе. Вам до отця Броніслава?
— Так.
— Бачу, ви не місцевий, вас провести?
— Ні, я знаю.
Справді знав. Колись, у тарнорудському заїжджому дворі їм з батьком не вистачило місця, то ночували в плебанії костелу. Власне, так і почалося його знайомство з отцем Броніславом.
— Отче? Слава Ісусу Христу! Впізнаєте мене?
Отець Роговський повернувся, бо якраз розкладав книги у шафі.
— Навіки слава! — проказав, удивляючись у гостя. — Ні, сину мій… Не впізнаю. Почекай… Марко? Марко Шведів?
— Так, отче! Я!
В очах ксьондза Роговського зблиснули сльози.
— Як ти змужнів, мій хлопчику! Дай-но обійму тебе! Як ти? Що ти? Яким вітром у Тарноруді?
Отець Броніслав указав йому на лаву і запросив присісти.
— Ну, розповідай, Марку!
— Поклін вам від батьків! — відповів Швед.
— І їм вітання й усіляке благословення, золота дитино! — зрадів отець Роговський. — Польської ще не забув?
— Ні, звичайно, пам’ятаю. Самі бачите…
— Ото відколи Польща з Україною ділити те, що не ділиться, не перестануть, — багатозначно промовив отець Броніслав, — допоки тут, на Збручі, спокою не буде! Вчить життя, вчить… а люди, як сліпі й не мудрі. Московським окупантам тільки того й треба, аби нас пересварити.
Бачив я їх тут, у Тарноруді, антихристів. Дивуюся, як живим люд зостався. Думали, найгірше трафиться, аж тут і твої підоспіли… Врятували нас. То чого ти тут, Марку?
— А у Тарноруді я таким вітром, що тепер працюю у Розвідочній управі УНР, то у справах тут. Разом із театром. Чули, мабуть, про артистів, що розквартирувалися напроти, у маєтку Мордвінових…
Отець Броніслав зітхнув.
— Так, чув. Безбожники вони, Марку! Не гоже християнам лицедійством займатися.
— Може, й так… — зітхнув Марко. — Але я радий вас бачити страшенно, отче Броніславе! Може, іншої нагоди би й не сталося. Хто знає, коли ще побачитися доведеться…