— То правда.
Ксьондз важко піднявся, пройшовся кімнатою.
— Чув, у вас там вбивство вночі у маєтку сталося?
Марко підвів здивований погляд.
— Чого дивуєшся, Тарноруда маленька, такі чутки ширяться, як вогонь, — скрушно промовив отець Роговський. — Сам бачиш, там де лицедійство, годі добру бути. Бо гріх то великий — лукавити й вдавати із себе того, ким не є… Та й усі вони безсоромні, ті артисти.
Марко усміхнувся.
— Ну, а як ви, отче? Як здоров’я, як взагалі поживаєте? — спробував змінити напрям розмови.
— З Божою допомогою, Марку, з Божою допомогою. Хоч і здоров’я вже не те, що раніше, — проказав отець Броніслав. — Але на все Божа воля і на здоров’я теж. То ти кажеш, — додав за мить, — що тепер служиш у Петлюри, у Розвідочній управі? — раптом перепитав він.
— Так… служу, отче. Вважаю то за честь…
— Ну, — розвів руками отець Роговський, — я, хоч і поляк, однак чув, що Петлюра — людина благородна, мудра. Прагне відновити державу. Та й на Україні ніхто католицькі храми не нищив ніколи, окрім невірних і московської комуни… Тому перекажеш йому, Петлюрі, себто, що я на його боці, Марку.
— Добре, отче, перекажу.
— Я й так прикордонникам допомагаю, чим удасться. І гроші часом, і харчі… Бо ж, якби не вони, хто знає, що би тут коїлося. То якщо згодиться тут якась моя допомога у Тарноруді… — проказав отець Броніслав, — то я і з людьми поговорю. Тільки би храми Божі не руйнували.
— Чи ми ж не християни? — зітнув плечима Марко. — Чого до храмів чіплятися…
— Чув, що Петлюра, наче з Польщею миру бажає, — промовив обережно отець Роговський.
— Ніби так, бо немає на кого надіятися… Денікінці, московська комуна… З усіх сторін нас обклали. Та ще й свої допомагають жити. Певно, чули про жидівські погроми в Проскурові? — запитав Марко.
— Та як не чув! Звісно, чув! То все нелюди те роблять. Християни на таке бузувірство не здатні.
— Тоді, виходить, і серед українців є бузувіри, якщо здатні проти своїх кревних уступати та продаватися ворогу.
— Бузувіри є скрізь, Марку.
Отець Роговський підійшов до Шведа майже впритул.
— То ти, кажеш, у Розвідочній управі працюєш тепер, — повторив знову.
— Так отче… — подивувався Марко тому, що ксьондз утретє перепитує його про це. — А що?
Роговський важко зітхнув, підійшов до образу Божої Матері, перехрестився.
— Прости мене, Господи, Ісусе добрий. Та я заради благого діла те мушу зробити, — проказав тихо. — Якби хтось інший, то я би не посмів, а цій дитині добрій…
— Та що трапилося, отче? Що з вами? — здивовано запитав Марко.
— Слухай сюди, Марку! — отець Роговський присів біля Шведа на лавку знову. — То Божий знак, що ти тут і що згадав про мене й провідати старого зайшов. Бо інакше я б промовчав, як риба. Таємниця сповіді — то велике таїнство і відкрити її комусь — гріх страшний. Але тобі я мушу то відкрити, бодай частково.
— Отче?
— Слухай мене… Сьогодні вночі прибіг до мене розтопник ваш. Дрова для печей він при маєтку рубає. Звісно, чоловік непотрібний, п’яничка, але все ж, Божа дитина. Прибіг, блідий, наче смерть. Каже, отче, висповідайте мене, відрікаюся більше вживати оковиту і всілякий інший гріх чинити. Сповідався до рання й плакав, як мала дитина. Ну, я мушу висповідати, не зважаючи на час, раз людині треба. Ото він мені і розповів. Роботи перед приїздом панства, каже, звечора багато було; втомився, хильнув зайвого, та й, аби не дратувати жінку, вирішив заночувати в маєтку, на кухні, щоб потім їй сказати, що роботи багацько було. Десь там примостився собі в куточку, на підлозі та й закимарив. Коли це прокинувся від того, що по кухні хтось ходить. Глянув — аж то, ну так він мені розповів, привид дружини пана Мордвінова, у білій довгій сукні нипає кухнею туди-сюди, у руках, каже, щось тримає. Не розгледів, але щось там таки було. Місяць ту постать освітлював так, що він добре розгледів ту чортівню. А потім, каже, той привид узяв стільця, приставив до печі та й шусть у неї…
Чоловік той так перелякався, що ледь не занімів. Сидів якийсь час, наче закам’янілий. Ледь не посивів. Протверезів, говорить, із переляку. Аж раптом шурхіт якийсь. Дивиться, а той привид у білій сукенці знову з печі вилазить. Звісно, неборака завмер. А вже за кілька хвилин почувся постріл і вашого Матрусяка було вбито.
Звісно, той чоловік перелякався, зізнаватися, що він бачив, не став. І коли всі збіглися до передпокою маєтку, вибрався якось через отакісіньку кватирку в коморі і прожогом сюди, до мене. Сповідайте, каже, мене, отче, гріх маю. Убивство в маєтку, а я тому не зарадив. Кров людська на мені… Та усіляке інше казав. Отаке, Марку. Тому я й вирішив тобі розповісти оце.