Пролізши вперед у суцільній темряві навкарачки, він раптом відчув, що склепіння печі над ним більше не має. Марко поволі випрямився, огледівся.
— Ну… Ви де, пане поручнику?
За якусь мить ліхтар у руках Казиміренка освітив цегляне склепіння мордвіновської печі.
— Звідкіля ти, Шведе, такий розумний узявся? — промовив він. — Сам здогадався, чи підказав тобі хто про цей потаємний хід?
— Підказали, — видихнув Марко. — Але хто — викрити не маю права. Слово дав. Ну то що, розповісте тепер мені, що у вашому кабінеті робив Євген Остапенко?
— Тьху на тебе! Здався він тобі зараз! — спересердя проказав Казиміренко. — Виберемося звідси — сам про все дізнаєшся! Вір мені! Просто вір, Марку.
— Не люблю сюрпризів, пане поручнику. Особливо за таких обставин.
— Ну і куди далі, Шведе? Бачиш? — кивнув Казиміренко, важко дихаючи. — Попереду стіна. Думаєш, кліше заховали десь тут?
Він присвітив ліхтарем, та перед ними, дійсно, була тільки суцільна стіна. Нічого більше.
Марко почав обмацувати цеглини перед собою; натискати на них з усієї сили.
— Раз кліше тут немає, значить, повинен бути прохід далі, пане поручнику! Мусимо його знайти… Присвітіть-но мені краще!
Проте цегляна стіна була суцільною, без будь-якого натяку на можливість виявити у ній двері чи прохід.
— А це що? — Казиміренко глянув собі під ноги, запнувшись і ледве не втративши рівновагу.
Кругла ляда була так вміло замаскована у кам’яній підлозі, що, якби не кільце, об яке перечепився Казиміренко, вони б її і не помітили.
Марко потягнув ляду за кільце на себе. Вона, на диво, легко піддалася. Під нею, гублячись у темряві, починалися кам’яні сходи…
— Овва! — проказав поручник.
— Ну що, йдемо вниз?
Марко ступив на ті сходи першим і за мить розчинився у густій темряві підземного ходу. За ним уже спускався Казиміренко, намагаючись тримати ліхтар так, щоб освічувати дорогу попереду.
Потаємний хід виявився вузьким, на одну людину, але сухим і з придатним незастояним повітрям.
— Куди він може вести, Марку? — промовив поручник.
— Звідки мені знати? Подивимось.
— А що, твій інформатор тобі цього не сказав?
— Він мені і так забагато сказав, — відмахнувся Швед. — Решту мусимо вивідати самі.
Спуск сходами раптом припинився, і перед ними відкрився довгий і вузький коридор. Він вів кудись уперед, видаючись безкінечним і втопаючи у темряві.
— Куди ця чортова нора, трясця його матері веде? — вилаявся Казиміренко. — Марку, ти переконаний, що ми до чогось путнього доберемося?
— Дізнаємося, пане поручнику. Не нервуйте!
А коридор усе тягнувся і тягнувся. Цегляні стіни тут були такі ж сухі, склепіння достатньо високе, в людський зріст; ні відгалужень інших ходів, ні яких поворотів.
Нарешті здалеку наче долинув якийсь звук.
— Що це? Що за гуркіт? — прошепотів Казиміренко. — Прислухайся, наче віз над нами їде…
Марко напружив слух.
— Так і є, віз. Ми зараз, вочевидь, проходимо якраз під дорогою, пане поручнику!
— Під дорогою? То ми в центрі Тарноруди зараз, виходить? — ошаліло промовив Казиміренко. — Чекай, чекай, Шведе… А що якщо цей хід веде по ту сторону кордону? Коби ми не втрапили у халепу!
— Попід Збруч чи як? — поцікавився Марко. — Не думаю… Гадаю, все прозаїчніше. Цей хід веде до схованки, у якій вчора залишили кліше. Воно весь час було в маєтку, вночі його винесли, скориставшись оцим ходом…
— Шведе, ти мені не договорюєш! — суворо мовив Казиміренко. — Звідки тобі відомо про хід, про те, що кліше винесли вночі…
— Я спочатку мушу усе перевірити, аби не зробити з себе і з вас посміховисько, — відповів Марко. — Тоді усе й поясню. А поки вірте мені так само, пане поручнику, як вимагаєте, аби я довіряв вам, щодо Євгена Остапенка.
Потаємний хід тим часом почав поступово звужуватися.
— І що ж це ми, Марку, в чиїй печі виліземо на світ Божий? — тихо мовив Казиміренко.
— Побачимо скоро. Десь та й виліземо.
Та перед носами Шведа і поручника раптом виникли двері. Звичайні, дерев’яні, навіть не дуже міцні.
Марко прислухався, дістав револьвер. Обережно натиснув на клямку, і двері з легеньким скрипом піддалися. Тут було прохолодно й апетитно пахло ковбасою. Від ароматів копченого м’яса і часника шлунок зрадницьки забуркотів. Тільки тепер Марко відчув, що по-справжньому голодний.
Казиміренко ж тим часом підняв над головою ліхтар і освітив простір навколо себе: світло поволі обійшло стіни, полиці дерев’яних шаф, вихопило з темряви пузаті дубові бочки.