Різник, розмазуючи бруд по обличчю, аж затикав.
— Не винен я. Змусили мене.
— Хто?
Чоловік важко зітхнув, витираючи руки об закривавлений фартух.
— Прийшли вночі. Сказали, якщо не допоможу, то уб’ють всіх: мене, дочку, дружину… Я родину швидко спровадив до Волочиська, до тещі, аби там схоронилися, а сам тут живу, як на динаміті.
— Хто приходив? Скільки?
— Було їх троє. Одного я знаю, волочиський він, босяком його ще отаким пам’ятаю. Віку, певно, вашого; одягнутий теж, як ви. Стара форма царської армії, френч без погонів… І двох інших — не знаю, якісь чужі…
— Волочиський, кажеш… — замислено повторив Марко. — Чому до начальника застави не звернувся? Ти ж з Казиміренком наче у добрих стосунках…
— Залякали мене. Та й боявся, а раптом до сім’ї доберуться! Чи Казиміренко не повірить… Ви тут сьогодні є, завтра нема…
— Малодушний ти! — відказав Швед. — Як не віриш у справу тих, хто тебе за людину має, то будеш гнути спину на тих, хто тебе залякує.
— Та не з доброї я волі…
Марків погляд раптом упав на фартух різника. Він був забризканий кров’ю якраз посередині, так само, як та біла сукенка, яку солдати під час обшуку знайшли під ліжком Крамовського.
— Чого фартух такий забризканий кров’ю?
— Так я ж різник! — проказав чоловік винувато опустивши очі. — Свиней ріжу… Самі ж зволили бачити.
— Ще не бачив я, аби кров отак бризкала, коли свиней ріжуть, — відповів Марко. — Сокирою ти їх гемселиш чи як?
— Так я ж її збираю, для кров’янок і ковбас, для паштетів… Може, й заляпався, коли зливав до бочки, — понуро проказав він.
— До бочки? — перепитав Марко. — Ану, шановний, ходімо до льоху! Покажеш мені, як ти це робиш…
— Та що там показувати? Звичайно… — шморгнув носом різник. — Зібрану кров зливаю до бочки, а потім використовую, коли кров’янки роблю. Ну, і до паштету домішую, аби соковитим був…
— Ходи, ходи! — Марко вказав револьвером на двері. — Глядиш, поки пан поручник повернеться, так ми й велике діло зробити встигнемо!
— Яке діло? — перепитав різник.
— Зараз покажу! — запевнив Марко. — Бери ліхтар, пішли до льоху!
Різник неохоче поплентався попереду Марка. Засвітив гасову лампу, відхилив двері, повільно увійшов усередину.
— Ну, і навіщо ви мене сюди привели? — запитав у Шведа. — Тут м’ясо, сало… Якщо треба чогось, кажіть, я і вам по добрій волі вріжу.
— Не грай вар’ята! — Марко огледівся навсібіч. — Де та бочка з кров’ю? Отам?
Різник засіпався, затрясся як у лихоманці.
— Втопити мене надумали, ваше благородіє?
— Ніхто тебе топити у бочці не буде… Теж мені, герцог Кларенс знайшовся!
— Хто? — перепитав розгублено різник.
— Та був один такий пан, втопили у бочці з мальвазією. Під суд підеш, за зраду, там і вирішать, що з тобою робити…
— Не треба, не треба під суд! Краще скажіть, чим я можу допомогти?
— Подай-но мені краще отой гак! — проказав Марко.
— Навіщо? Навіщо вам гак?
— Зараз побачиш!
Марко взяв до рук металевий гак на довгій дерев’яній ручці. Ним різник користувався, коли знімав солонину та ковбаси. Занурив його у бочку з кров’ю. Гак ковзнув, зачепився за якийсь виступ, скреготнув.
— Воно! — радісно вигукнув Марко. Спробував зрушити той виступ з місця, посунув, та дістати не зміг.
— Лізь, діставай кліше з дна, розумнику! — наказав різникові. — Добре надумали, ховати у бочці з кров’ю!
— То не я, поняття не маю, хто до такого додумався! Вони ж до мене того і прийшли напередодні, що до мого льоху потаємний хід з маєтку веде! Видко, самі тут порядкували. В чому я винен? Що я міг їм відповісти, коли вони мені пригрозили?
— Вхід до маєтку чому не замурував?
— Так і не заважав він мені, я ним не користувався, та й у маєтку про нього забули.
— Ти міг піти до начальника застави і розповісти йому усе. Годі балакати. Діставай кліше!
Різник закасав рукав сорочки аж до плеча. Перегнувся через край бочки, занурив руку у загуслу свинячу кров. Побовтався у ній якусь мить і обережно вийняв невеличку металеву скриньку. Обтер її так-сяк фартушком.
— Ось! — проказав. — Беріть!
Швед обережно взяв до рук знахідку. Провів рукою по поверхні, прикрашеній фірмовим знаком «Краузе».
Відхилив вічко. Всередині скриньки лежало дві тонких металевих пластини із зображенням 250-гривневої купюри, спеціально виготовлені для друкарського верстату.
— Слава Богу! — видихнув Марко. — Ось воно! Знайшлося! Бачу, тебе й справді залякали, — проказав він до різника. — Ти що не знав, де було заховане кліше?