Власне, поранення у Марка були серйозні, але знову видряпався. В Одесі, в школі прапорщиків вони і зійшлися з ним, потоваришували. Виявили, що земляки. Але Кость за поблажливою посмішкою та добродушним поглядом усе ж приховував якесь непевне сум’яття. Заздрив? Заздрив. Швед завжди був при грошах, завжди мав усе найкраще… І хоч із того найкращого по-товариськи перепадало і Костеві, та понад усе він жадав дорівнятися до Марка, перейняти його впевненість, його відчайдушність, його вміння триматися та без зайвих слів добиватися поставленої цілі…
Лише дурень міг погодитися ризикувати життям під Крутами. Кажуть, більшовики косили ту дрібку хлопченят, наче навіжені. Серед молоді таких, як Швед, досвідчених та загартованих в боях, на тій клятій станції були одиниці. Полягло чимало люду. Та Марко знову вижив! Навіть після важкого поранення! Його встигли свої затягнути до вагонів, урятували. А то б революційна матросня добила його прикладами та багнетами заколола. А ні, повернувся в лаврах героя…
І схоже на те, що Костів язик сьогодні вкотре зробив своєму власнику ведмежу послугу, розпатякавши про Олесю Біличенко, театр та сподівання зацікавити її у найглупший спосіб…
І чому в присутності Марка він стає недолугим та невпевненим? Чому плете все, що спаде на думку? Однак встояти перед спокусою похизуватися перед Шведом знайомством з Олесею він не зміг. Хоч і виклав усе в ненайпривабливішому для себе вигляді.
— Освоюєшся потроху?
Начальник Розвідочної управи, генерал-хорунжий Борис Снігірів, уважно подивився на Шведа. Запропонував сісти, сьорбнув чаю, перевів погляд на папери, розкладені поруч, на столі, чекаючи на його відповідь.
У світлі лампи вираз обличчя Снігіріва Марку завжди видавався якимось невиспаним та сердитим. Однак розмова з Марком на офіційну не скидалася.
— Ну, розповідай, — промовив уже м’якше, по-батьківськи. — У тебе око не змилене, Марку, тому твої донесення будуть особливо цінні.
— Усе гаразд, освоююся, — відповів Швед. — Побував в університеті, зустрів старого побратима, ще з Одеської школи прапорщиків…
— Хто такий?
— Кость Чорницький, товариш мій, із Волочиська родом. Ото, власне, з ним і вештаємося містом.
— Кость Чорницький, кажеш… — замислено промовив Снігірів, — Кость Чорницький… А він чого до університету? Теж, навчатися?
— Каже, що так… А ви знайомі з ним?
Снігірів якось непевно усміхнувся.
— Ти з ним будь уважним, Швед. Твій дружбан, Кость мав кілька нефайних епізодів, поки ти після Крутів у госпіталі відлежувався… Він тобі про то розповів? Чи мені розповісти?
— Кость? Кілька нефайних епізодів? — Марко здивовано подивився на Снігіріва. — Ні… Нічого не казав. Я ж після Крутів буквально випав із життя на півроку, поки рани зализував, тож мені про те, де він був і що робив після Одеси — нічого не відомо. А що з ним таке сталося?
— Нуууу… — потягнув Снігірів. — Він то явився до нас із покаянням, мовляв винен, біс попутав, не зрозумів одразу, не розібрався… Таких молодих людей, направду, багато.
— Господи… Та що з ним таке трапилось? — перепитав знову Марко.
— В Одеській школі прапорщиків, де ви навчалися, у вас був і третій товариш… Так? — проказав Снігірів, пильно дивлячись Маркові в очі. — Пам’ятаєш, як його звали?
— Третій товариш… Ааа, ну, так, Юрко. Юрко Коцюбинский. Ми тоді разом навчалися і товаришували, — відповів Марко. — Тільки от Юрко… наскільки мені відомо…
— От-от! — Снігірів клацнув пальцями. — Юрко. Поки ти під Крутами…
— Та під Крути і я потрапив випадково, — зітхнув Марко. — Як побачив, які хлопчаки йдуть необстріляні, мені й совісно стало, що я трохи більше вмію, а відсиджуюся у теплі. Та й не можна було тоді відсиджуватися. А там… просто поталанило мені, що живим зостався.
— Оце, Марку, в такі миті і визначається, що ти за людина. Чи запроданець, якого і через віки співвітчизники цуратимуться, чи той, хто готовий за свободу своєї землі життя покласти. А Коцюбинському совісно не було, як бачиш. Він у той самий час у Харкові свій народ мордував під червоними стягами. Ти, певно, начуваний про його харківські «подвиги»…